***
І сум, і плач оце моє село,
червоний мак в несіяному полі.
Немов курган із часу намело,
а час минулий - в замкнутому колі.
Летить автівка, у вікні - лани.
А зліва - вулиця - покинуті садиби.
Тут вічне небо пасма сивини
не підбирає, бо само ледь диба.
Тут смуток стиглий у садках лежить,
в землі моїх і прадіда, і діда.
А, може, хтось чекає на межі
якраз від мене на шматочок хліба?
На мить здалося: онде я біжу,-
мале дівчисько, вперте і бешкетне,
вчиняє баба тісто на діжу,
і хліб запахне, і скоринка репне...
Гуде автівка, тишу розріза.
Бач - яблунька, по стовбуру - обрубки.
Вишник заплівся, наче та лоза,
а яблуня ще пнеться,тягне руки.
Лягла дорога прядивом лляним,
печаль бринить, як дощик у цеберці...
Ти кажеш, мамо, долю - не кляни.
Я вірю: доля - божий подих в серці.
29.06.2014.
це не звичайний вірш, ЦЕ - самоцвіт чистої води,зітканий з ЛЮБОВІ і ... ностальгії.Такої "дорогої " НОСТАЛЬГІЇ, яку родить справжнє українське серце . дякую!!!
Надія Позняк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я так Вам вдячна за розуміння! Стоїть село перед очима, дорогі родичі, нехай не такі освічені, як у місті, але зі справжніми душами, з не наносними. Щирі, добрі, і така вся Україна.
Звичайно, краду, без дозволу нахабно. 
Що ж, дуже дякую Вам. Хотілося, щоб мене зрозуміли. 
Гарно Ви,Колего про рідне село...Не кожний зможе... 
Хороший вірш. 
