В неї усміх, і очі світяться,
Наче сяєвом від ікон.
Випадково ми в парку стрілися,
Захопив слів її полон...
В чоловіка свого закохана,
Свято - все, що єднає з ним.
Від постави його, до профілю -
Не змінився для неї він...
Не біда, що зморшки-промінчики
У куточках очей лягли!
Перед Богом із ним повінчана,
Тим коханням, що від землі,
Від води, та від неба Ясного,
Від плодючості, від зелА.
У любові своїй - прекрасною,
Як Мадонна, вона була!
Я всміхалася, зачарована,
Не наважуючись піти,
До глибин душі розхвильована...
Будь же, ЖІНКО, щаслива ти!!!
красиво написала, только разве так бывает? это мечта... на земле нет совершенства, но есть стремление к нему...наверно отсюда твое стихо
Ірина Лівобережна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Володя, это реальный разговор с реальной женщиной... Она сказала следующую фразу :
ДЛЯ МЕНЯ ОН ОСТАЛСЯ ПРЕЖНИМ... ТАКИМ, КАК В ЮНОСТИ... И я обомлела и немножко позавидовала... Женская душа - потёмки...
Такі пари завжди викликають тепло і повагу... бо зуміли пронести свої почуття через всі незгоди.
А їх, цих незгод – неміряно!
Дуже гарний вірш, Ірочко!
Ірина Лівобережна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І я колись розговорилася в Маріїнському парку з генеральшою, так вона мене вчила: Любочка, всегда улыбайтесь мужу, даже если охота ему глаза выцарапать, встречайте и провожайте его улыбкой, культивируйте в семье позитив... До цих пір посміхаюся чоловікові, спасибі генеральші.