|
Коли, років сорок тому, автозаводчанам розподіляли перші дачні ділянки, зчинився справжній ажіотаж. Нероз-бещеним приватною власністю радянським людям здава-лось дуже престижним стати господарем власної дачі. Звичайно ж, омріяні діляночки неродючої землі, між затокою Дніпра і сосновим лісом, дістались не «простим смертним». В ті часи дачна справа була для більшості городян зовсім новою. Вони звикли проводити свій вільний час, виїжджаючи моторними човнами, веселими компаніями, на мальовничі Дніпровські острови, з рибною ловлею, юшкою та пляшкою «біленької».
Тож, деякі з них, навіть не здогадувались, що дача – це не тільки нова розвага та престиж, але, насамперед, кропіт-ка і виснажлива праця.
В нашому колективі дачні ділянки отримали: начальник цеху, його заступник, парторг, голова профкому та, мабуть, для відводу очей, один слюсар, безвідмовний робітник, «ударник комуністичної праці» і «майстер на всі ру-ки».
Всі ділянки розташовані поряд. Парканів, дерев, кущів, альтанок ще не було. Не було і водогону, так що вода була великим «дефіцитом» і зберігали її у великих металевих діжках, які також були не в кожного. А перші колонки з’явились у найхозяйновитіших дачників, яких за це дуже поважали сусіди. Все було, як на долоні. Про дачні казуси та пригоди в цеху розповідали майже анекдоти, якими ті-шився весь колектив.
Так, побудований одним із перших, нашвидкуруч, без фундаменту, будиночок парторга під час зливи, провалився в пісок по самі вікна. Будиночки всі будувались по стандарту, і коли котрийсь великий начальник побудував двоповерховий, то «Народний контроль» примусив його розібрати другий поверх, що дуже втішило сусідів.
Коли заступник начальника пізно повертався з дачі своїм автомобілем «копійкою», з лісу раптом вискочив ро-злючений вепр і напав на машину, побивши іклами капот.
А оскільки заступник був високим, симпатичним чо-ловіком, що користувався успіхом у жінок, довго жартува-ли, що то чергова шанувальниця гналась за ним і влашту-вала сцену ревнощів.
Начальник виявився чи не найменш пристосованішим до земляних робіт. Правда, сміятися над цим мало хто на-важувався. Але він швидко зорієнтувався і почав доручати всі важливі дачні операції своїм підлеглим.
Слюсар відпрацьовував «високе довір’я», розкидаючи чорнозем та перегній по городу боса.
Моя колега, Галина Іванівна, весела, працьовита жінка, голова профкому, виявилась його найближчою сусідкою, і діставалось їй найбільше «відповідальних доручень», бо вона ще й мала досвід, обробляючи чималенький город на маминій садибі.
Сама вона була зовсім не в захваті від цього сусідства. Доводилось висаджувати розсаду ще й на ділянці боса, пі-дживлювати, підгортати. Вона вболівала за його город бі-льше, ніж за свій, бо добре знала, що їй буде, коли в нього урожай виявиться не найкращим. Наш амбітний начальник цього не пробачить.
Одного понеділка, вранці бос зайшов до нашого кабі-нету явно без настрою. Сердито зиркнувши на всіх, голос-но запитав Галину Іванівну:
– А чому це в тебе в діжці вода така смердюча? Дру-жина в ній вмилась ввечері, а я заліз скупався, то ще й досі все тіло так свербить і смердить, що ніякий душ не зарадив, а в жінки почервоніло й розпухло обличчя!
Галина Іванівна то червоніла, то блідла і все нижче схиляла голову.
– Я поміняю воду, – нарешті тихо сказала вона і ви-скочила з кабінету.
Занепокоєна її станом, я знайшла Галину на іншому поверсі, де вона лежала головою на підвіконні, плечі її здригались. Я злякалась, чи не істерика? Та коли я обняла її, щоб заспокоїти, Галина підняла обличчя і я зрозуміла, що вона помирає від сміху:
– Я, я…, ой, не можу! В тій діжці я розчинила для підживлення рослин двоє відер свіжого пташиного посліду. Ой, не можу! Я ж забула що бос завжди купається в моїй діжці. Дивись! Не проговорись, бо він же з’їсть мене без солі!
Цього дня всі старались, по можливості, уникати зу-стрічі з босом, який весь час люто чухмарився та бризкав на себе улюбленим одеколоном «Красная Москва».
Від цього, коктейль запахів в його кабінеті був таким, що всі відвідувачі мерщій вибігали звідти, закриваючи носи руками, та чхаючи.
Ми з Галиною Іванівною крадькома переглядались та давились від сміху.
І, чомусь, мені здавалось, що, зовсім не випадково приготувала моя колега таку «ванну» для нашого боса, бо дуже вже він її «дістав» на тій дачі.
Через три дні на його ділянці вже була своя колонка і стояла новенька величезна діжка з водою.
2010
ID:
500702
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.05.2014 08:41:25
© дата внесення змiн: 23.05.2014 08:43:39
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я ще до розв'язки сміялась, бо здогадалась, чого вода вонюча. В самої дача 30соток. 
