ОСТАННІЙ ДЗВОНИК
Дівчатка в білих фартушках
Дорогу на́вкіс перебігли.
Що́ їм життя – химерні ігри,
Весь світ – синиця у руках.
Пора прощальна випускна
Додасть до сміху смутку краплю.
Цвіте сімнадцята весна,
В шкільних диктантах ставить крапку.
Схилилась вчителька з вікна,
Услід їм дивиться нестрого.
Ще мить – і зграйка гамірна́
Вже зникне за найближчим рогом.
Ще у руках у них книжки,
Їм все підвладне в цій хвилині…
Тріпоче вітер фартушки,
Неначе крила журавлині.
Легко, життєрадісно, з присмаком прозорого смутку...Відчуваю, що так майстерно змогла описати цю прощальну мить тільки справжня вчителька...Недарма я відчувала, що , мабуть, ми з вами, Таню, одного поля ягоди...
Лавинюкова Тетяна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Красота, мы, помню, рыдали навзрыд в классе после последнего звонка. И еще у нас был девчоночий класс - 27 душ девчонок.Было время.
Лавинюкова Тетяна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я тішуся, Нірочко, що мій віршик нагадав Вам про щось миле - Ваших подружок Але одночасно я хотіла б присвятити його і Вашій донечці, вона ж, здається, випускниця? Успіхів їй і Вам!