Варто лише вийти з кімнати, пройтися по звичайній вулиці, щоб побачити, як старенький дідусь кидає свою ковіньку на пса, аби загнати його у подвір’я, а потім посміхається до мене, ледь-ледь помітно, кутиками вуст.
Аби побачити, як дитина спускається лежачи животиком на скейті з гірки, в той час, як її батьки заняті своїми справами та пустими розмовами.
Аби відчути, як пахне бузок на всю вулиці, змішуючись з ароматом конвалій і полуниці.
Аби побачити, як дівчатка років семи-восьми грають в гру мого дитинства, про яку я вже давно забула, а вони дозволили відтворити її у пам’яті.
Аби стати жертвою гавкання собаки, яка одночасно махає хвостиком, дивиться мудрими очима та боїться мене.
Аби помітити, як на перецвівшому дереві вишні заховалося ще кілька свіжих молодих квіточок, які бояться смерті і невідомості, навіть не підозрюючи про те, що влітку на них чекає нове життя у формі вишеньок.
Аби стати свідком сімейної сварки уже немолодого подружжя, де чоловік напідпитку, а жінка намагається повчати його.
Аби почути розмову великої родини, сповнену безмежних мрій та сподівань, біля хати за вечерею, де маленька донечка так хоче привернути увагу тата, щебечучи, як соловейко.
Аби просто посидіти на лавці, вдихнути майже чистого повітря і просто жити, радіти та дивуватися таким простим речам, які мене оточують.
Я хочу це відчувати щодня, щогодини… без страху того, що раптом цього всього може не стати… що раптом це все проковтне величезна паща війни… війни людини проти самої себе…
9 травня 2014 рік
