В глухому хуторі жила
стара-старісінька бабуся.
В світах історія гула...
Про неї білий світ забувся.
У пам’яті бабуся та –
минулого століття спогад.
Природа дика, мов свята.
Отут зустріти можна Бога.
Частенько згадую той рай.
Тут довелося опинитись.
Прямцем до рідних добиравсь.
Зайшов у двір води напитись.
Тут огорожа – зайва річ.
Як буйно квітли-пахли вишні!
З хатини білої навстріч
усміхнена бабуся вийшла.
– Гостей давненько не було.
Мо’, молочка?
Он, бачиш, мека...
Там за городом – джерело.
Он там, де кружеля лелека...
Вода пречиста, дивний смак.
Яка тоді була природа!
А як привільно квітнув мак...
Блага яка була погода...
Бабуся цюкала хмизок,
в плиті надвірній щось варила.
– То, кажеш,
навпростець зайшов?
І говорила, говорила...
– Я зроду в місті не була.
Тепер і зовсім не годжуся.
Отут від роду прожила.
– Бабу, як звати вас?
– Маруся.
Немов на Марсі космонавт,
пісень співаю та журюся.
Посеред світу тут одна
тихенько Господу молюся.
– А скільки літ вам?
– Та мені
ніколи не жилося ловко.
Неначе галка на ріллі.
А посивіла – в голодовку.
Повимирало півсела.
З моїх нікого не зосталось.
То небо кару посила.
І у війну "нареготалась".
– Набідувались?
– Що казать?
У тридцять третім надивилась,
як заставляли помирать.
А німці в хутір не з’явились.
Стояли поруч. Ну то й шо?
Хати не стали руйнувати.
А от коли москаль прийшов,
то заходився грабувати.
Той визволитель-окупант
забрав курей, корів – тим паче.
Страшніше не траплялось банд.
Та що казать, Господь те бачив...
– А чоловіка й не було?
– Ото якраз перед війною
побралися. Пішов на фронт.
Вернувся сивим старшиною.
І вдома враз помер від ран.
Он за садком його могила.
Лише її я вберегла,
а інші всі – ріллею вкрили.
Карнач – пихатий зубоскал,
трофейну, гад, гвинтівку зцапав...
То теж був капосний москаль,
триповерховими кацапивсь.
Коли теплилось кілька хат,
всі разом якось доживали.
Судилось – по обох світах.
Тепер одна. Всього буває...
Оце подужала сарай,
держу таку-сяку худобу.
І пекло тут, і рідний рай.
А кажуть, вже перебудова...
І що коли кому гряде...
Не всім однаково живеться.
А радість – бачити людей.
Буває, й радіо озветься.
Щось чую про нове життя.
І відчуваю, й трішки бачу.
Хоч помагає каяття,
та в самоті частенько плачу.
– Чи ж хтось таки вам помага?
– Найбільше – Бог, за віру в нього.
Спасибі, що дровець врубав,
і дякую за добре слово.
Чекає кожного вінець.
На долю сердитись не треба.
Йти шляхом, а чи навпростець, –
підкаже і розсудить небо.
Буває, що нема й гроша,
і дуже вже на серці млосно...
Але на місці ще душа.
І носять пенсію колгоспну.
Якось ходила до села
казенного купити хліба.
Ще з осені як залягла,
то й зиму ледь не всю хворіла.
Найбільше дошкуля зима.
Радію, коли сніг розтане...
Вже й назви хутора нема,
та хуторянку пам’ятаю.
Зворушлива історія. Проникливо-чуттєва. Заслухалась... Задумалась... Перейнялася... Щораз більше закохуюсь у Ваш талант, Олександре. Пишіть, хвилюйте нас й надалі. Творіть дива для небайдужих!
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Тема болюча і нажаль, як Ви зазначили, Олександре, пройшов певний період часу і вона знову стала актуальною...доля нашої багатостраждальної землі... дякую за твір.
Олександр ПЕЧОРА відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Почули б Ви моє БРАВО!!! Люблю читати Ваші поезії, а ще більше, читаючи, слухати... Сила голосу НЕЙМОВІРНА!!! Дай Вам Бог, пане Олександре, за гарні вірші та за... пам'ять про хуторянку.
Така душевна історія, життєва без домислів... Важко доживати вік на самоті... Хочеться, щоб соціальні служби та й самі люди дбали про таких стареньких і допомагали їм. Бо старість кожного торкнеться. Проникливий образ провінційної бабусі, теплий і чуттєвий.
Важко доживати вік на самоті... Хочеться, щоб соціальні служби та й самі люди дбали про таких стареньких і допомагали їм. Бо старість кожного торкнеться. Проникливий образ провінційної бабусі, теплий і чуттєвий. 
Щемно...Сумно...Як мої СІЛЬСЬКІ МАДОННИ... 
