Вона вийшла із під'їзду. Надломлена. На дерев'яних ногах.
Рухи були механічними.
Тримала кулачки в широких рукавах.
А в очах — сльози. В своїх великих, вологих, зелених очах.
В очах, якими любила.
Якими мене молила.
Молила і молилась мені. Як богу. Як своєму всеосяжному ідолу.
Все таки, в людях ще залишились якоїсь іскорки язичницької природи.
Заперечувати безглуздо. Вона молилась на мене. І за мене. І мені.
Мені це неймовірно лестило — куди діти природнє марнолюбство ?
Але водночас — лякало.
Лякало те, що глибшої і більшої душі я не бачив ніколи.
Вона наче огортала мене великою, теплою, зеленою безоднею, коли обіймала мою шию тоненькими ручками і зазирала в очі.
Змахувала довжелезними і, здавалось — неймовірно важкими, віями.
Вона мене лякала своєю простою вродою.
Здавалось, що вона хоче віддати всю себе тільки мені.
А я боявся, що в один з таких моментів я віддам себе і навіки залишусь із нею.
Дозволятиму їй щоранку пов"язувати мені краватку і цілувати в щоку перед роботою.
Дозволю залізти в мою душу.
Боявся, що вона мене зробить таким, як сама — відданим, вірним, щирим.
А у мене з цим проблеми.
Тому, я піддавшись цьому страху, вигнав її.
Ні, я не викидав її речі ( яких майже не було мене в квартирі. хіба пара заколок для волосся, зубна щітка та зарядний пристрій для телефону ) на сходи, не скандалив.
Я,навіть, нічого не встиг сказати.
Вона в один момент зрозуміла все сама.І це мене лякало ще більше.
Просто коли вона мене взяла за долоню своїм малим рученям, я м"яко її висвободив і шепнув "Вибач".
Хотів поглянути востаннє в очі, але не вистачило сміливості.
І як боягуз мало не дременув на балкон курити.
Я спеціально розтягував цигарку як міг, поки вона застібала пальто і зав"язувала шнурівки на ботинках.
Коли клацнули двері, я зітхнув. Все кінчено. Але замість полегшення на душу впав ще важчий камінь.
Дим застряг у горлі, витягуючи з грудей хриплий кашель. На очі виступили сльози. Не вистачило дихання.
Щось кольнуло в серці і заніміла ліва рука.
Ноги стали ватними і я відчув, як осідаю.
Що це ?!
Вона підняла важку голову. З 3 поверху впала недопалена цигарка. І почувся судомний кашель.
Вона відчула, як зупинилося моє серце.
Так просто. Інфаркт.
Засунула руку в кишень і ніжно торкнулася холонучого, мокрого і ( найстрашніше )мого серця і пішла, низько нахиливши голову по мокрому тротуару.
Мене знайдуть дні через чотири. Друзі не переживатимуть, скинуть на черговий запій.
Але це вже не важливо. Важливо те, що по моїй новій сорочці, бурою плямою розстеклась кров. Її вже не випрати.
Та і хто пратиме ? В мене розірвана грудна клітка, а серце в її кишені. Моя сорочка вже не потрібна нікому. І нікому не сподобається. Так само, як перекошене в предсмертній муці обличчя. Негарно я виглядаю
Ох, як не естетично.
