Її називали чаклунка… Вона ж – чарівниця…
Правителька гір...і дрімучих прадавніх лісів…
Подекуди злісно кричали “Ота дика птиця”…
Усі… Що боялись смертельно…
І ті… Хто торкнутись не смів…
Не була підвладна ні вітру… ні зорям… ні долі…
Надміру чарівна у дикій своїй простоті…
Не знала кайданів… Лиш поклик постійний до волі
Тримав її тіло і душу у дивній отій чистоті…
Лиш кликала вітер… Аби розчесав її коси…
І подихом чистим з п’янких і далеких полів…
І… ніжним коханцем вплітаючись в дивне волосся…
Свою таємницю той вітер якось розповів…
І силою стала для неї ота таємниця…
Хоча і не знала… Навіщо була їй дана…
Хвороби руками зціляла… неначе жар-птиця,
Читала природи нечутні думки і слова…
Боялись її… А ще більше, мабуть… не любили…
За силу оту… І,напевно… ще за красоту…
І злобу всесильну у чорній душі затаїли
На зоряне небо… на місяць… озер чистоту…
І ненависть їхня рікою на неї лилася…
Як темрява світла ніколи не зможе простити…
Тому… що вона їм ІНАКШОЮ просто здалася…
Тому… що розбила дощенту всі СТЕРЕОТИПИ…
Як темрява – світло… Як чорне ненавидить біле…
Так простір заповнює завжди ота пустота…
Так барв кольорових страхається зморене… Сіре…
Так морок невтомно питає ціну у життя…
Так страх безнадії… у віри постійно питає…
Краплиною чистою в трави полилася кров…
І що її вбило… Понині ті гори не знають…
Чи Ненависть вічна?... Чи, може… Безмежна Любов?..