Після довгої затяжної зими з тріскучими морозами, холодами і завіями хочеться приходу весни, коли сонечко, хоч і несміливо, стріляє першими промінцями з неба, залишаючи на носиках та щічках веснянки, коли на деревах з’являються перші бруньки, коли прилітають із вирію перші, найсміливіші пташки, звеселяючи нас своїм співом.
І ось перший дощ… Він тихо падає на спраглу землю, а вона п’є і не може напитися… Міріади малесеньких краплинок тихо осідають на гілки дерев, напоюючи їх життєдайною вологою. І перша травичка спрагло підставляє свої листочки.
Дощ іде цілу ніч… На душі у мене спокійно і затишно. Але звідкись, з-за хати, виповзає неясна тривога, яка переходить у сум. Сум весняного дощу… Він будить у душі спогади, шукає у її закапелках щось давнє і до болю дороге. І стає тривожно і щемко у чеканні дива. Воно приходить до мене вранці розпуклим біло пінним цвітом на деревах,кущах. Квітах враз помолоділого весняного саду. Кожне деревце нагадує наречену у фаті, що кокетує із своїм нареченим.
А дощ знову припустив… Він збудив у мені спогади про той весняний вечір, коли ми прощались з тобою назавжди. Ти говорив якісь банальні слова, втішав, що все у мене ще буде: і коханий хлопець, і кар’єра, і щасливе життя. Я слухала твої слова і не вірила, ніби хтось сторонній і чужий був зараз поруч зі мною, тримав мене за руки, дивився мені у вічі. Востаннє…
Тоді теж падав дощ…
Перший. Весняний. Теплий. Лагідний. Дощ моєї розлуки. Дощ моєї муки. Дощ мого розпачу. Сльози текли по моєму обличчю. Ти їх не бачив. Ти думав, що це дощ…
Я не можу розлюбити весну, як не розлюбила тебе,невірного. Люблю так само ніжно, як і колись. А дощ відтоді я не люблю. Він нагадує мені про втрачене кохання. Він для мене як якийсь тривожний загадковий сум.
Сум весняного дощу…
Сум мого першого кохання…
