Кімната охайна, наповнена тишею й сонцем,
Пропитана затишком кожна дрібниця...
Бабуся із фотоальбомом сидить під віконцем
У руках немов не папір, а ціла скарбниця...
Торкаються пальці із ніжністю фото.
І хоч посмішка на губах, та очі сумні...
" Щось підкралась до мене скорбота...
Ти присядь біля мене..."альбом доручає мені...
" Які у мене були довгі- довгі чорні коси...
Якою молодою, гарною була колись..."
І заблищали в вицвілих очах бабусі сльози
" Подивися лишень... ти лишень подивись...
Життя повз мене промайнуло в одну мить...
Немов по ньому я зробила кілька кроків...
Мабуть, зате і серце щось тепер щемить...
Бо не вернути вже ніколи молодих цих років.
Бо моє тіло стало просто як в'язниця...
Немов би душу в клітці зачинили
Воно вже, знаєш, ні до чого не годиться...
Ні у руках, ні у ногах немає сили...
Колись могла ходити скільки лиш хотіла,
І не лякалася ні холоду, ні вітру, ні дощу...
А від коли, дитино люба, постаріла,
То ледве-ледве по подвір'ї йду..."
То сумно подивилася на квіти на столі,
То в дзеркало з тривогою погляне...
" Людина, мов та квітка, на оцій землі:
Під сонечком красується... під ним і в'яне "
" Але душа... душа в вас молода... "
промовила задумливо я, тихо...
" У тім то і біда, дитино, в тім то і біда...
Старіє лишень тіло. В тім то й лихо..."
Гортали довго ми старий фотоальбом,
Проміння сонячне у вазі квіти гріло...
І ностальгія в серце вгризлася обом,
У грудях щось тривожно заболіло...
19.02.14.
