«Плащ, що я бачив на ньому, прекрасний,
наче туман перших днів травня…»
(Скела «Руйнування дому Да Дерга»)
Коли я втомлений,
Коли не пишуться вірші,
Коли навіть Місяць
Не заходить в гості
І не слухає мої довгі роздуми
Про минувщину і вічність,
Про вогні людей і тишу лісу,
Коли навіть кіт не хоче муркотіти
І розказати мені ще раз,
Що життя, зрештою, диво з див
І джерело радості,
Коли вечір здається
Не морем спокою,
А пусткою чорноти.
Тоді
Накриваюсь я не теплим пледом,
Навіть не потріпаним кілтом,
А зеленим плащем –
Зеленим, як мій острів,
Зеленим, як листя кленів,
Зеленим, як трава на пагорбі Слайне.
Зеленим, як серпневе море,
Коли падають на нього вечірні промені
Втомленого світила північного дня.
Мені пощастило:
Є в мене дар Неба безцінний –
Журба самотності.
Не порозумілися. Я стою на своєму : ніхто, скажімо, не може забрати частину болі на себе від близької людини , а тому ця людина,по великому рахунку, самотня.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Всі ми самотні в цьому світі... Навіть якщо є поруч близькі люди - все одно самотні. Чому так влаштований світ - не знаю...
прекрасное стихотворение,понравилось,отзывается в моей душе.только я думаю Шон,что это не тоска,это ностальгия,настоящая тоска это проклятие,а не дар,я знаю это точно,она завязывает узлом и сводит с ума,за нее может благодарить только святой,грешник же только стенает.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я розумію. Але слово "ностальгія" давньогрецьке. В українській мові є багато понять з цього спектру - "нудьга", "журба", "сум"... Російське поняття "тоска" більш безнадійне - близьке до понять "зелёная тоска" та "безнадёга"... Це тонкощі мови...