Твоє місто зчужішало, в нім ти, мов в`язень.
Розумію, у всіх набрякає терпець.
Ти сама відріклася твоїх зобов`язань.
Не досягши косенсусу, вибігла геть.
Роздоріжжя пусте, стало тихо й неясно
Звідки дим курявіє й тече Борисфен.
Найчастіше, кудлате розчісуєш пасмо,
Замовляєш експресо в столичнім кафе.
Ми відкрили свою визначальну епоху
І про це віршуватиме кожен поет.
Я не маю спускатися у діалогах,
Навіть вилучив вже наш тісний тет-а-тет.
Поскладав на горищі відтворені диски,
Спільні фотокартки пожбурляв в антресоль.
Ані спомину щоб, ані слуху і писку,
Рек/листів і повнющих чекань бандероль.
Ми могли б і разом постояти за гору,
Або навіть підперти мішковий каркас.
Усі інші містини ковтатимуть сморід,
А сусіди покажуть курйози про нас.
Твоє місто спотворюється і страждає,
Підривається бімба в медичних руках.
То не фарба малює, то кров накрапає,
Вік давно розписав нам новий альманах.
Ще не пізно змінять негаразди на згоду,
Наша прерогатива — триматись узвиш!
Твоє місто бруднішає й ти там не ходиш.
Бо намріюєш про Лісабон і Париж.
