29 листопада 2013 року
Дзвонить будильник. Отже, день почався. Треба сказати, шо лежить ця радість не абидесь, а на відстані трохи більш як витягнутої руки. Щоби миттю встати на рівні ноги, вистрибнувши з ліжка, й вимкнути. Так спеціяльно: бо інакше сягнула би рукою, натиснула кнопочку та й сопіла би собі далі любенько. А нє, всьо продумано. Як у кожного нормального студента.
Перші кілька секунд, як дзвонить будильник, згадую події вчорашнього дня. Та-ак... увечері ходила до Юсті відносити книжку. Перед тим ми з Мартою були на Майдані біля Шевченка. А Марта - якраз сусідка Юсті, ото ми собі й стали побалакати разом.
Нині Живий ланцюг, точно!!! На дванадцяту годину. Домовилися йти. Хоча, з огляду на революційний стан, події змінююься з карколомною швидкістю, ледве чи не щохвилини. Тому хто зна... Зі всієї вечірньої розмови в осад випала найважливіша інфа: наші гранітівці є координаторами Живого лацюга, який буде завтра (тобто вже сьогодні): Ягідка, Рута, Мауглі, Коба, Гриф... Словом, практично всі, хто у Львові залишився. Зорганізувалися самі, бо правління поїхало до Києва тамтешній штаб підтимувати. Ми тут долучилися до інших активістів, за один день - Ланцюг. Дивно, мені ще досі ніхто не свиснув...
Треба перевірити пропущені дзвінки. А, ну так і є, а ти переймалася!.. Біжу до ванної митися, прихоплюю в кишеню телефон. Відкручую воду. Ось тепер і говорити можна (конспірація). Це бо на кухні є мама, яка не поділяє поривань студента займатися громадською діяльністю чи взагалі будь-чим, шо краде час від святого навчання.
- Привіт, Вишенько (ну шо за фамільярність, посміхаюся)! Ти в курсі, шо ти координатор Живого ланцюга?
- Вже в курсі. Як побачила пропущений дзвінок.- От і файно. В Політесі вчишся?
"У Франеку, взагалі-то. А в Політесі на заочці. Але кого то хвилює, такої миті це просто зайві дрібниці, направду". Кажу:
- Так.
- От і будеш на ділянці від пам'ятника Жертвам комуністичних репресій до мотозаводу.
- Сама?
- Сама.
- Друже Кобо, а ти не здурів, нє? Кілометраж уявляєш?
- Одна з гранітівців. Наших тут багато на ділянці універу, є дехто по вулиці Хмельницького, є інші... Коротше, ти розумієш. Мені ше людей обдзвонювати, купа справ. Все, на зв'язку. Зайвий раз не тризвонь.
- Навзаєм. А година?
- На одинадцяту маєш бути біля Бандери. Все.
Круто. Дзвоню Наді, сусідці. Надя ше спить. Дзвоню Марті - а вона хотіла вчора, шоби ми виходили в одинадцятій. Я казала, шо то зарано, бо ж і так вчасно не почнуть. А тепер я оце дзвоню і кажу, шо виходити через 15 хв. Посварилися. Ну блін, чудово тебе розумію, і всю цю непостійність, стрімголівну зміну планів, але ж і ти розумій. Дзвоню Галі. Так, вона буде. Прямо там і зустрінемося. На ходу дожовую канапки. От чудово! Галя в мене - альтер его. Застрибую до трамвайка. Передзвонює Надя - намовляю її в компанію до Марти.
А Галя сама з Росії, до речі. З Уральських гір. І хай там шо би не казали друзі-націоналісти.
Під пам'ятником Бандери вже купа людей. Зустрічає мене руде сонце з Уральських гір. Захоплено розповідає, шо вже зустріла багацько-багацько своїх будівельників - і одногрупники, і з потоку, і зі старших курсів, навіть зі студради хтось. Таке враження, шо з нею весь ІБІД колягує.
Ступаю на постамент, знайомимося з іншими координаторами. Там публіка різношерстна: є Ветеринарка, і музучилище Людкевича, і Політех, звісно. Обмінюємося номерами телефонів. Мені вручають офіційну посвідку - файлик та звичайний аркуш А 4, на якому величезними літерами у два рядочки надруковано "КООРДИ-НАТОР". Присобачую цю посвідку до сумки. Ну і все, можна координувати.Колона рушає від Бандери до жертв репесій. Хлопці з політехівської студради ту справу організовують. Один бігає з рупором і кричить, шоб народ не йшов проїжджою частиною. Котрийсь парубок має найбільший стяг (на спінінгу замість древка), йде попереду колони, браво розмахує. А сам - у футболці, жовтій-жовтій, як соняшник. За ним одразу - дівчата з мальованими плакатами А-не-знаю-якого-величезного-формату: "Студенти за Європу". Співаємо невмирущу "Червону руту". Тим часом лісотехівська колона прямує по Городоцькій на ділянку мотозаводу, далі з ними має з'єднатися БЖД, колишнє військово-пожежне училище.
А ми спиняємося біля головного корпусу, "Litteris et artibus". Інструктаж. Говорить Роман, теж студрадівець, керівник, має гучномовця (який трохи фонить, щоправда). Попри інше встигає докинути "Скільки ж вас розвелося, тих координаторів!", а ще й з кожним проводить чисто психологічно відпрацьований діалог: "Хто ви є? Звідки вас направили? Ви маєте досвід проведення таких масових заходів? Отож-бо, залиште цю справу нам". Хоча, зрештою, я його розумію, адже узурпація іноді дозволяє навести порядок.Тим часом крайні люди вже дійшли до жертв репрсій. Кажу їм, аби бралися за руки й розтягувалися до Політеху. Все виглядає на те, що людей забракне. Тому ставимо на максимально витягнуті руки. Біля костелу Марії Магдалини ще дорога розрита, довкола - двометрові купи бруківки. До нас долучаються учні Академічної гімазії з учителями, їх вистачає на кількадесят метрів шляху. Треба періодично нагадувати, що Живий ланцюг - це взятися за руки. І зійти з проїжджої частини. Галя побігла з тим у напрямі головного корпусу. Чекаємо. До дванадцятої зосталося десять хвилин. Нарід періодично гріється гоцалкою "хто не скаче, той москаль". Помежи тим вигукують "Слава Україні - героям слава!", "Слава нації - смерть ворогам!", "Україна - в ЄС!" і всі інші євромайданівські гасла.
Напруга зростає. Координатори намагаються всіма можливими й неможливими шляхами з'ясувати, хто має йти нам на з'єднання з центру міста. Телефони за межами. Люди десь раптом можуть самовільно подітися. Роман намагається гамувати паніку серед координаторів. Я додзвонююся до Коби - таки Франек має йти на з'єднання. Але їх нема. П'ять хвилин. Раптом звідкись з'являються два старші вчителі з Академічки й кажуть, шо Ланцюг пішов іншими вулицями, повз церкву Юра. Ми дебатуємо на тему чи варто людей завертати. Гаряче, але не довго: таки людей вертаємо, будь що будь. Біжимо догори і кричимо всім "і далі розтягуватися в тому ж напрямі" з єдиною різницею, шо хвіст колони не стоїть на місці, а теж посувається.
Одна хвилина. Люди рухаються воєдино, навіть підбігають. Всі посміхаються і не розривають рук. Перехожі деякі вливаються до гурту. Ось так пробігаєш повз - усі, усі з національною символікою: чи прапор на щоці, чи стрічки в косах, а то й цілий віночок зі штучних синіх та жовтих квіток, подекуди червоно-чорна символіка, прапори в руках, на плечах. Дванадцята. Починаємо співати Гімн. При цьому ноги біжать. Більшість коордиаторів контролюють пішоходні переходи біля Бандери - все за правилами руху. Водії нам із завзяттям сигналять, підморгують, щось кричать. Старі львів'яни просто мовчки радіють. Спиняються і милуються.
Квадранс по дванадцятій. Співаємо "Дороги іншої не треба, поки зорить Чумацький Шлях". Все ще переводимо людей у ритмі світлофорів. Руки вже себе не відчувають. А парубок у футболці все ще бравий! Біжимо потрохи. До Європи.
Половина. Нарешті, всю політехівську колону перевели. Велике скупчення, стоїмо в три ряди. Лісотехівська колона чомусь лише тепер рушає від Ельжбети вверх по Городоцькій. Знизу підходять франеківські студенти.Посилаємо когось, аби на хвильку затримав франеківську колону, людей і так забагато.
Стаємо якось перепочити й потримати руки в кишенях. Зайомимося. Андрій. Богдан. Обоє зі студради. Перший курс (а хто б міг подумати, виглядають на більше: тверді, рішучі, непогані керівники). Хтось із хімічного (котрий у вишневих штанях), хтось із будівельного (то ось кого руде сонце знає!). Обоє оце щойно з Києва, нині на світанку вернулися. Певне, навіть подрімати не встигли. Каже, шо в Києві - то всьо майже Львів, на третину Тернопіль. При чому завзятих галицьких хлопців одразу всі впізнають - за українською мовою. За перченою галицькою лайкою (це ж екзотика в порівнянні зі звичними трьохповерховими матюками). Бабусі приходять, теплими пиріжками вгощають. Кажуть, молодці ви, студенти, є ще свобода в нашій державі, якщо є такі люди. А самі кияни де? Бояться. Сидять мовчки, заздрять і бояться. Поодинокі активісти все-таки майданять разом зі Львовом і Тернополем. Напередодні, каже, почали потроху з'являтися люди з інших областей. Їхати треба в ті області! Ходити по центральних вулицях, кричати, роззувати людям очі! От я би в Одесу поїхав, із прапором червоно-чорним...
Пострибуємо трішки. Дехто з координаторів захрип, а то й узагалі зірвав зв'язки - нічні майдани. Роман стоїть неподалік, п'є чай із пластикового стаканчика. І тут раптом розумієш, шо надворі холодно, не просто холодно, а мороз! Рук не чути, вже й ніг не чути, зашпори заходять. Тим часом людей чомусь рідшає. Спиняємо колону перед світлофором між Бандерою та Ельжбетою, допоки знизу підійдуть. Франеківцям передали, шо там десь у центрі розрив. А хто їх знає, чи не провокація? Координатори розбігаються. Кричу, аби люди не опускали рук, аби не опускали знамена. Стрибаю разом з ланцюгом (шоб не бути москалькою). Маршрутки їздять обклеєні прапорами України та ЄС, водії нам сигналять ("...ще, може, нашими серцями розпалим тисячі сердець!" - ось воно!!!).
Cвої дзвонять:
- Подруго, ти жива? Як у вас там?
- Розриви.
- Те ж саме. Але хіба то важливо?
Справді, хіба в тім річ? Ланцюг - він символічний. Ми єдналися гарячими серцями, молодецьким запалом і прагненням до Європи. Поряд проходили тітки-перекупки з Привокзального базару, несли в руках специфічні сині торби в клітинку і вигукували: "Дай вам, Боже, здоровля!", "Най вам вдасться тота революція!", "Давно пора!"...
Котроїсь миті помічаю, що від переходу, де ми спинили колону, аж до самої Городоцької утворився розрив. Довкола - жодного координатора. Тамтих спинити треба! Лишаю голову колони напризволяще, вітер доносить у спину "А куди ж ви?!!", стрімголов попри Ельжбету, перебігаю Городоцьку, далі через трамвайні колії (чудова змога зігрітися). Аж біля зупинки маршруток хапаю колону за хвіст: "Спиніться!!! Спиніться, біля Бандрери розрив!" Захлинаюся повітрям. Трохи наших, решта - Лісотех. Добігаю до голови колони з тими самими словами.
- О, нарешті! Хтось із координаторів! А то ми все бредемо, як вівці на полонині. Кажіть ваш телефон.
Прошу навзаєм. Ігор, з Лісотеху. Повертаюся, на зворотньому шляху біля Ельжбетки вже підходить наша колона, за ними - франеківська. Видно, шо франеківська - серед координаторів багато дівчат. Вже без голосу. Порціями переводимо людей через Городоцьку. По якімсь часі передають, шо таки доєдналися до лісотехівців. Збиваємо темп. Журналісти беруть інтерв'ю в дівчат, які найяскравіше вбрані у символіку. Розумію, шо мені це не загрожує. Шо в мене за цілий Ланцюг навіть жодної світлини не буде, аби внукам показувати. Не про те в такі миті думалося, були важливіші речі.
Вже друга година. Хтось приносить вісточку, що в центрі Ланцюг розійшовся, акцію завершено. Добре, що сказав координаторам, а не на повен голос. Не віримо, питаємо у всіх підряд, тризвонимо.
- Подруго, біля універу вже нікого немає, ланцюг завершився, завертайте людей. Завертаємо. Посилаємо гінців догори по Городоцькій. Приймаємо рішення вести всіх до Бандери, шоби співати Гімн, і на тому Живий ланцюг завершено. Колоні популярно пояснюємо план дій на наступні 5 хв. Ці 5 хв в реалі переростають у кваданс. Всі стоять утомлені, про щось галдять. Котрийсь студрадівець відбирає в голови колони рупор і йде кидати в натовп гасла, аби не спали, аби не мерзли. Це трохи піднімає бойовий дух, але народ розуміє, шо вже по всьому.
Дзвінок мені:
- Аню, чуєте, то Ігор! А Ланцюг хіба справді завершено? Так? То нам вертатися? Будемо через 10-15 хв.
Вирішуємо співати Гімн, а далі чекати на лісотехівську колону.
- Галю, де ви там? Ще далеко?
- Біля "Скрині"!
Нічого собі...
- Але ми біжимо!
- Колона є? Чи стадо?
- Колона є, але розтягнута по всій Городоцькій.
- Чекаємо на вас.
Стоїмо і вирішуємо, чи чекати, чи йти до центру на Майдан. Бо наша колона вже відверто нудиться, навіть "Слава нації!" не допомагає. Простоїть ше, може, хвилин п'ять, не більше. Хтось іде реанімувати бойовий дух. Я смикаю окремих людей: підніми прапор! То ж не шмата якась.
Координаторів хвилює до глибини душі питання: а шо ж там у Києві? чи вдалося? чи з'єдналися?
Дзвонимо всім, кому лиш можна. Мережа подекуди глючить. Моє коханнє зараз у столиці (яке, прада, не в курсі, шо воно моє коханнє).
- Шо? Який ланцюг? Не знаю, зараз то не важливо, не можу говорити.
Ясно. Збиваю. Це саме той випадок, коли особисті цінності якось так природньо поступаються перед суспільними. Без душевних зусиль.
Дзвоню іншим знайомим. Усім, чиї тільки є телефони. Відповіді приблизно такі ж: шо, де, не знаю, та ніби був Ланцюг, мав бути, я зара їм, шо ти взагалі хочеш... Гей, Києве? Ви там шо, всі подуріли? Пошесть якась?
Певне, ті, хто координував у столиці, справді не мали часу на дзвінки й просто не відповідали. Через десяті руки всі гуртом таки дізнаємося, шо в Києві акція відбулася. Хтось каже, по Хрещатику стояли люди. Хтось інший - шо до спальних районів дотягнули. А декотрі повідомляють про суцільний нерозривний аж до передмістя і далі на села. Дай, Боже, до польського кордону так!
Врешті, як би то не було. Вертається Лісотех. Дві колони гучно вітаються навзаєм. Тих мало, бо частина пішла вже на Майдан до Шевченка іншою дорогою. Хлопець із рупором кричить:
- А заспіваймо ще раз Гімн нашому батькові Бандері!
Знову співаємо. Довкола - море чорвоно-чорних і жовто-блакитних стягів, гордо піднятих догори. Жодної політики, жодного бруду. Панує якесь невимовне піднесення, єднання на ментальному рівні, здається, воно витає в повітрі над нашими головами, мабуть, то і є дух революції.
Поряд проїжджає наш новісінький супер-пупер трамвай "ЕЛЕКТРОН" - гордість міста, власного вироблицтва, чудо з чудес!.. І розумієш, що Європа - це зовсім близько. Європа - це тут.
Лісотехівці продовжують вертатися частинами. Руде сонце з Уральських гір вже знайшла собі кавалєра. На три голови вищого за неї. Йде під ручку, тішиться. Тішиться, шо ніхто з ІБІДу так і не здогадався, шо вона не координатор.
- За тобою Ігор питав, чуєш? З Лісотеху.
- Не за мною, а за якоюсь Анею.
- Яка різниця? - посміхається. - Тобі ж і так скоро псевдо міняти. От будеш Аня.
Кількатисячна колона вирушає на Майдан.
Ваша
подруга Дика Вишня
P. S. Псевда справжні, деякі імена змінені. Якшо хтось упізнає себе - не лякайтеся. То вже не ви, а літературні герої, до яких ви стали прототипами.
ID:
473909
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.01.2014 21:41:12
© дата внесення змiн: 22.01.2014 10:00:16
автор: Анастасія Витрикуш
Вкажіть причину вашої скарги
|
