Зриваю з уст твоїх несказані слова,
Як вітер осені зриває листя клену,
А їх мелодія така мені сумна,
Коли лягають з криком на холодну землю.
Не чув би я оті слова: вогнем печуть,
Зривають дах і віднесуть його далеко.
Пожовкле листя ще б росло, але чомусь,
Так повелось, втрачати тих, кому нелегко.
А ти страждала мила – сохла, як той клен
І листя непомітно стало облітати.
Якби ж ти тільки знала, як мене шкребе,
Що не зумів те листя вчасно позбирати.
Надію мав – чекав наступної весни,
Тому що все на світі оживає знову...
А на засніжених полях стояла ти,
І я ... не зміг сказати ані слова.
Гарно, емоційно, хвилююче... Людям, як і герою, властиво картати себе за те, що зробив чи не зробив, так наче від того щось зміниться... і чекати якоїсь кращої нагоди замість того, щоб створити її. І на фоні цієї нерішучості займатися самоїдством. однак таку ситуацію треба просто сприйняти як досвід, щоб наступного разу в подібній ситуації, твердо знати як діяти. До того ж завжди краще шкодувати про те, що зробив, ніж про те, що не наважився зробити.
Салтан Николай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дійсно, краще шкодувати про щось зроблене ніж про не зроблене. Ми ж розуміємо, що коли щось зробили то час назад поки що не навчились вертати, тому єдине про що можна шкодувати так про це ту втрачену ідею, втрачену мрію ... але ж якщо щось не зробили - шкодуємо не лише про втрачену ідею та мрію, а також про втрачені можливості власною недолугістю і постійне осмислення щось змінити, яке залишається лише на рівні думки ... тому, як кажуть, із двох бід вибираємо те, що менше ...
Я лиш маю іншу думку, щодо переведення минулого в статус досвіду. Звичайно, це має ряд переваг - ми прощаємо всіх і в тому числі себе, ми забуваємо той відрізок прожитого часу і лише згадуємо по мірі необхідності, ми творимо нове життя, яке нічого не має спільного з минулим, ми поводимось так ніби знову родились на світ. І дивлячись на все це, здається все так чудово і добре ... можливо й так. Але така поведінка людей не несе в собі нічого високого і вічного, вона лиш характеризує їх зі сторони корисливості і власного щастя - люди стають подібно комп'ютерам, де все можна стерти і перепрограмувати, але ми не такі ... не такі повинні бути
така душевно - болюча тема...стосунки,відношення...в житті зачасту так буває,що ми сподіваємось на кращу зустріч,на міцніші стосунки і не помічаємо,що інколи втрачаємо...і згадуються відомі рядочки - "Соглашайся хотя бы на рай в шалаше,
Если терем с дворцом кто-то занял!"
а вірш
і квіти від душі: http://www.hullumaja.com/files/pictures/2009/05/17/TDT5Z9bFAk.gif
Салтан Николай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Ваша правда - бігаємо, шукаємо кращої долі ... проблема лиш в тому - коли зупинитись? як взнати, що це саме воно, що потрібно? І на цьому моменті люди діляться на дві категорії: одні, які ризикують і зупиняються і обирають теперішню долю, а інші - ризикують і продовжують пошук ніби чогось кращого, але як показує практика, що їхній шлях не простий і тернистий, та на жаль, коли в той момент як вони ризикували вже руйнувались мости, по яких можна було вернутись... Ось і нове життя, ось і нова доля ... але яка ...
Завжди радий Вас бачити, приємно читати Ваші мудрі і розсудливі коментарі і дякую Вам за квіти