І знову ранок починається з чашки гарячої ,гіркої кави. Люблю сьорбати каву, вдивляючись у вікно, на ранкову метушню…нескінченні шеренги транспорту, людей,котрі поспішають на роботу…
Сьогодні за моїм вікном дощ. Безжально змиває з асфальтованих тротуарів дитячі малюнки. Так хочеться того дощу у мою душу…Щоб змив тебе. Щоб змив наші сповнені пристрастю ночі, відверті розмови до світанку, невиконані обіцянки. Щоб змив солодкий присмак поцілунків з моїх губ… Аромат твоїх парфумів з мого тіла. Щоб змив той набір чисел у моїй голові. Десять цифр твого номеру телефону, число і місяць твого народження, кількість проведених разом, щасливих годин…Так, я їх рахувала.
Знаєш, а я ще досі надіюся. Ще досі вірю, що ти зателефонуєш,напишеш, серед ночі зайдеш у мої двері. Вірю, що пройде час і ти зрозумієш – тобі погано без мене. Вірю, що твій егоїзм, твоя байдужість ,це всього лише маски. Що справжній ти, той яким я бачила ТЕБЕ…Чи хотіла бачити…
Минуло стільки часу…З’явилось стільки нових облич, емоцій, захоплень, мрій…А частина мого серця й досі належить тобі. Так хочу,щоб ти завітав, навіть просто, аби її повернути.
Я часто буваю у «наших» місцях. Вірю, що колись ти згадаєш, і якась невидима сила приведе тебе до мене… Чекаю…
Кава скінчилась…Піду…Заварю ще…
мовчу, охоплений чеканням краплини світлої дощу, яка врятує від страждання.
