Сірі ритми дахів деформують свідомість:
Говорити наспіх, спотикатись об шпали,
Забувати про все, примітивні забави,
Почуватись чужим і казати: фігово...
На вустах смакувати все знову, і знову, і знову
Бруд шляхів.
Доторкнутись душею до рідного слова -
Тихий поклик домів
Ти почуєш воспів.
Ти покинеш усе й побіжиш десь далеко.
Та поки що не зможеш піднятися в гори,
Бо несила. А в небі - заклинання й зговори
Розростаються густо і вгрім красномовно -
В унісон твох сліз усе знову, і знову, і знову,
Ще і ще.
Доторкнувшись душею до рідного слова,
Цю розмову з дощем
Відчуваєш ущерть.
Припадеш до землі своїм вухом і вчуєш,
Як пульсує живиця крізь тінь поколінь,
І нуртує, й гуляє, гарцює, як кінь.
Прокидається в жилах за покликом крови,
Проривається всилу і знову, і знову, і знову
Дух віків.
Доторкнися душею до рідного слова -
Чути поклик в похід
Криком клятви на схід.
Перейдеш перевали і сонце знайдеш.
Доведеться ж вертатись у звичну стихію -
Мегаполіс і ми, і рутина, зневір\'я...
Ти казатимеш людям: не падайте, що ви!
Повторяючи впевнено знову, і знову, і знову
Майже так:
Доторкніться душею до рідного слова -
Від душі на вуста,
Від землі в небеса!
Прачудово, Анастасіє 
Саме так:
