Засумувало небо сірим смутком,
У сонця заболіла голова.
Покрилися печаллю незабудки,
Десь загубилися в траві слова.
Мов баранців, погнав хмарини вітер,
Далеко ген за гори, невидать.
Сльозу з ромашки висушив і витер,
Так ніжно хоче клен її обнять.
І дощик посріблив шибки уранці,
Прозорі намистинки позбирав.
А твій портрет усміхнений у рамці,
Дививсь на мене тихо і мовчав.
Похмурий сум алеями блукає,
Та серце зігрівається теплом.
Тепло, оте, кохання зігріває
І пригортає вірності крилом...
І в нас сумує сіре небо. Не знаю, як у сонця, а в мене голова дуже боліла – сьогодні трохи біль відпустила…
Цілу добу спала міцно під шарудіння дощу, а поряд зі мною дрімали два теплих клубочка…
Гарно ти осінь описала. Це той випадок, коли смуток світлий, а мінорність легка й непомітна
Дякую дорога Олічко!!! Мені дуже приємно і радісно бачити тебе на своїй сторінці!!! сьогодні у нас похмуро,можливо буде дощ. А так ще хочеться теплих днів, та знаємо що все йде до зими... Сонячного тобі настрою і душевного тепла сонечко!!!