Коли прокидаєшся в ранці перша думка, що зазирає тобі в голову крізь завісу сну зазвичай є такою банальною, що не звертаєш на неї особливої уваги:"Це вже було." Так, було: були тисячі ранків схожих на цей, були мільйони днів, що розпочиналися о шостій тридцять під холодним душем, а потім, звичайно, кава. Як же без кави? Потім навчання, робота, відпочинок байдуже що. Вже байдуже. А колись все було не так. Зовсім не так. Ні, ми так само прокидалися, але не від дратівливого дзвінка будильника, а від того, що ми хотіли прокинутись. Ми сміялися зі свого вранішнього відображення в дзеркалі. Ми співали, коли готували собі сніданок і танцювали, коли збиралися кудись. Ми вмикали голосно музику і уявляли себе суперзірками. Ми бачили світ кольоровим, не таким як усі, по своєму, інакше. Ми робили все для себе. Заради себе. Все було так само, завжди, кожного разу, але не вистачало однієї деталі. Та вона і не потрібна. Нікому. А коли ви останній раз були дітьми? Коли востаннє робили щось заради себе? Не тому, що так потрібно, а тому, що так хочеться. Коли?
