В кишенях руки, а душа - у хмарах,
Сягає погляд ген за небокрай.
Вже хазяйнує осені примара,
Фарбує в жовте за́тишний мій рай.
Шиплять вужами довгі автотраси,
А в лісі - тиша. Марево густе
Чудні зефірні скорчило гримаси,
Густій ліщині віхолу пряде.
Пора глінтвейну, пледів і туманів,
Із давнім другом щирих балачок,
Щоб каганцями яблука рум'яні
Пашіли в дим полинних цигарок...
Щоб ностальгія блюзових мелодій
Гойдала струн тягучу карамель...
Ця невмируща класика ще в моді,
Як і парфум під маркою Chanel.
Як фотозвіт чуттєвих меланхолій,
Сирого моху пахощі терпкі...
Ховаю руки, трішки захололі,
У рукавички замшеві тонкі.
З перших рядочків мені стало затишно, потім укуталась пледом, випила глінтвейн, закусила яблуком-каганцем і під блюзову мелодію поринула в мрії…
Надобраніч! Солодких снів, Наталю!
Красиво!!! Дуже сподобались і образи і задум! Ця пора іще й чудово підходяща для книг: презентацій і просто теплих творчих зустрічей! БРАВО, НАТАЛЮ!!!
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, зібратися в теплому творчому колі за книжкою і філіжанкою кави о такій холодній порі - це якраз те, що треба! Дякую, Ромчику! Рада, що сподобалось!
Класика, як класика, аби без соцреалізму. Зефірні гримаси і марево віхолу пряде дійсно збивають з пантелику, якщо асоціюються і з західним вітром і з мармеладом.