В час розпачливого крику вітру
Латаття гнулось від болю,
Бо ж мистецтво – це величне зіткнення,
Може, й виливання тужливої ніжності.
Але квіти, нікому не зрізані,
Не розпещені виявом любові,
Помирають зів’яло – самотніми,
Серед поля бажаних злив.
Всесильство прагне підкорення,
Бо звідти визирне Справді-Бог
У вигляді перевернутого дерева,
Такий собі Ен – Соф
Чи ірландське диво зі слив.
Небо ж воліє зламів,
Тугих шрамів
У вигляді вже – минулих – днів,
Сіризна яких
Спотворюватиме твій магічний приплив.
Кораблі ж надвіддалені,
Нині вони – покірні марення,
А з дна твоєї
Духовності
Вирина шевірат га-келім.
Ен – Соф – прапочаток, нескінченність Бога
Шевірат га-келім – еманація божественного сяйва
