Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Олександр Обрій: Частина 13. ВОНИ З ЗІРОК ПОВЕРНУТЬСЯ НА ЗЕМЛЮ. Розділ 2. Останній бій. - ВІРШ


Олександр Обрій: Частина 13. ВОНИ З ЗІРОК ПОВЕРНУТЬСЯ НА ЗЕМЛЮ. Розділ 2. Останній бій. - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 57
Персональный ЧАТ @NN@
Персональный ЧАТ Dashavsky
Персональный ЧАТ Genyk
Персональный ЧАТ Irysh
Персональный ЧАТ Island
Персональный ЧАТ Kurchatko
Персональный ЧАТ Lover Of Black Roses
Персональный ЧАТ MiriamS
Персональный ЧАТ Natali Zaika( Наталія Заїка)
Персональный ЧАТ Polarstern
Персональный ЧАТ Richter
Персональный ЧАТ Rutzt
Персональный ЧАТ Sandia Evans
Персональный ЧАТ Svitlana_Belyakova
Персональный ЧАТ Ulcus
Персональный ЧАТ VitaLina
Персональный ЧАТ Woody Paul Grey
Персональный ЧАТ Zoia_Berezovska
Персональный ЧАТ _NL_
Персональный ЧАТ Євгеній Рослик
Персональный ЧАТ Іван Мотрюк
Персональный ЧАТ Амадей
Персональный ЧАТ Анитка Галицька
Персональный ЧАТ Вітрисько
Персональный ЧАТ Валентина Ланевич
Персональный ЧАТ Далека Зірка
Персональный ЧАТ Дмитро Лісаєв
Персональный ЧАТ Дніпрянка
Персональный ЧАТ ДрожеННікова
Персональный ЧАТ Звук Тиші
Персональный ЧАТ КВолынский
Персональный ЧАТ Капелька
Персональный ЧАТ Коток Оксана
Персональный ЧАТ Лана Мащенко
Персональный ЧАТ Лариса Закієва
Персональный ЧАТ Лилея
Персональный ЧАТ Любов Таборовець
Персональный ЧАТ Малиновская Марина
Персональный ЧАТ Марґо Ґейко
Персональный ЧАТ Микола Холодов
Персональный ЧАТ Ніна Незламна
Персональный ЧАТ Олександр Войтенко
Персональный ЧАТ Пісаренчиха
Персональный ЧАТ Процак Наталя
Персональный ЧАТ ЮНата
Персональный ЧАТ Ярослав К.
Персональный ЧАТ геометрія
Персональный ЧАТ яся

 прихованих - 9 чол.

Пошук


Перевірка розміру




Частина 13. ВОНИ З ЗІРОК ПОВЕРНУТЬСЯ НА ЗЕМЛЮ. Розділ 2. Останній бій.

Розділ 2. Останній бій. На ранок князя вторглася дружина В помістя Любомили й Радомира, Монахів двоє в чорних одежинах З озброєним навідалися "миром". Побачили: стоїть під кедром старець, Стара до нього тулиться спиною, В руках по два мечі вони тримали, Обидва рясно вкриті сивиною. "Ось бачите, - монах кричав солдатам, - Безбожники прокляті перед вами, На світ вели дітей вони проклятих, На кусні порубайте їх мечами!" Два воїни з боків ішли до пари, Їх вдарити хотіли-бо мечами, Та вибив Радомир меча ударом, І жінка швидко вправилась так само. Тоді пішло на кожного по двоє, Та знов старі відбили ті атаки Мов блискавка - швидка у діда зброя, Сміялась і стара - така ж вояка. Монах: "Їм помага нечиста сила! Стріляйте у безбожників із луків, Старі мечі покинули, і тілом Вже міцно обійнялись від розлуки. Спарий щось шепотів до Любомили... "Безбожники! А ви - посланці Бога, Не спіть, старим пускайте в тіло стріли, Бо прокляну усіх вас до одного!" Летіли хутко в ціль ворожі стріли, Повільно осідали двійко сивих І кров стареча землю окропила... А, може, до зірок вони летіли? Монах прийшов до тіл, вже бездиханних, "Не думали про смерть-таки пред смертю! - Обличчя розглядав жерця посланник, - Їх думка про життя неслася вперто! Ні страху ні печалі на обличчях, Та що ж таке зробити цим небогам, Щоб думку їх направить в потойбіччя, До втілення зламати щоб дорогу?!" - Вирішував зі страхом гарячковим, , Зненацька шум за спиною монаха: "Під яблунею шестеро військових, З огризками, вже мертві, бідолахи". Монах-бо знав: сади ведруські родять Плоди прекрасні, їм-таки приносять, Та були їстівні, коли господар Плодами пригощав лиш власних гостей. Ведруси із деревами, квітками Вели ся, мов з істотами живими, Рослинки теж платили їм, з роками, Любов'ю, всій турботливій родині. Побачили прибульців як рослинки, Що вбили їх господарів без жалю, То яблунька в плоди у ту ж хвилинку Отруту із землі страшну погнала. "Не їжте, не чіпайте тут нічого!, - Монах кричав, - Диявольське це плем'я, І місце тут нечисте! Ім'ям Бога Наказую: все вирубіть в цих землях!" "Дивіться, - закричав один з солдатів, - І вказував на вихід із помістя: Малюк, вчепившись в шерсть, на ведмежаті У напрямку до лісу швидко нісся. Кричав монах: "Негайно наздогнати! В куски-но порубайте кляте кодло, А доти не вертайтеся, солдати!" - Він знав, якщо спасеться хтось із роду, Весь рід ведруський втілиться на Землю, Про це не говорив тоді військовим, Твердив про волю Бога, що як скеля: "Нечисто, наздогнать! Це Бога слово!" Команду головний віддав загону: Ведмедя наздогнать і вбить малого. Ведмідь від навісного марафону Утомлювався, бігши досить довго. В галопі клишоногого вже швидко На конях вороги наздоганяли, Лишалось метрів сто, і ліс, ген, видко, - Та вершник замахнувсь смертельним жалом, Мечем він зарубать хотів дитину, Та ось ведмідь піднявсь на задні лапи, Піднявши ведмежачу дужу спину, Удар прийняв на себе від солдата. Кінь, вставши на диби, у бік шарахнувсь, Поранений ведмідь тікав ізнову, Ще метрів п'ятдесят лишалось шляху, - Загін вже тут, з мечами наготові. Зненацька тут побачили солдати: Із лісу вершник їм напереріз З мечами мчить, весь сивий, бородатий, А вітер розвіває прядки з кіс. "Егей, егей!", - коня гнав старець сильно. "Він з нами бій прийняти вже готовий, Готуйтеся до бою з божевільним", - Загону командир сказав нервово. "Та він один - нас десятеро буде, І чом би нам боятися старого?", - "Один, але ведрус - не просто з люду, Ціна над ним велика перемоги". Кінь старця стрибав навколо загону, Мечами дід у крайніх вибив зброю, Попруги позрізав у пари коней, І кінь його був ранений стрілою. Та в ліс старий не квапився тікати, Захоплював солдатів у гонитву, Тут кінь його спіткнувсь, ворожа плата - Стріли ввійшла у груди діду бритва. Лежав він на травичці, під сосною, Сім стріл сосна та прийняла у груди, Арзі ж пробило грудоньки восьмою, Та не стогнав, як всі пред смертю люди, З грудей лилась струмочком кров ведруса, Сосна не вміла плакать, дерев'яна, Та думка, аж ніяк, не боягуза Увись пішла, що вічно не зів'яне: "Не хочу я народження для себе, Віддам же Їх творінню власну думку, Натхнення, щастя дам - мені не треба, Не жаль мені коханим порятунку, Утілюйтесь, стрічайтеся сміливо, Живіть собі невпинно у віках, Кохайте, Радомир і Любомила, І знайте: ваш друг я, але не враг." В траві лежав старий, заслаблий воїн, Та милої зміг статуйку ріднішу Притиснуть до грудей чимдуж рукою, Коханій "Буть добру!" прошепотівши. Заплакала сосна, хоч дерев'яна, По стовбуру смола текла-бо дивна, Та раптом дід оживши, відчеканив: "Не плач, сосна, дурниці скрізь, все рівно, Проб'є моя-бо думка лихоліття, Прорветься крізь ворожі всі лаштунки, Повернуться віки знов ясновіття, І "Буть добру!" - підкаже людям думка. Тоді не наздогнали все ж солдати Ведмедя із дитиною на спині, Недружнім здався ліс-бо їм крислатий, І схропували коні їх невпинно. Зникали під ногами часто стежки, І з лісу повернулися вояки, "Убили недобитків дрібні рештки", - Збрехали дружньо вершники монаху.

ID: 447164
Рубрика: Вірші, Лірика
дата надходження: 04.09.2013 16:28:00
© дата внесення змiн: 04.09.2013 17:47:43
автор: Олександр Обрій

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (413)
В тому числі авторами сайту (8) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.

Нові твори