Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Олександр Обрій: Частина 12. БІЙ НЕ ОСТАННІЙ РАДОМИРА - ВІРШ


Олександр Обрій: Частина 12. БІЙ НЕ ОСТАННІЙ РАДОМИРА - ВІРШ
UA | FR | RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека | Поети нашого Клубу | Спілкування | Літературні премії | Конкурси Клубу Поезії | Контакти | Оголошення |  ДО ВУС синоніми |  Основи поетики | 

 
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<
e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >



Зараз на сайті - 52
Персональный ЧАТ <<<S.R.V.R>>>
Персональный ЧАТ --А.
Персональный ЧАТ Eva1904
Персональный ЧАТ Inna-spring
Персональный ЧАТ Kleshenko
Персональный ЧАТ Kostyanika
Персональный ЧАТ Lucifer
Персональный ЧАТ Richter
Персональный ЧАТ Romario_77
Персональный ЧАТ Ulcus
Персональный ЧАТ Zoia_Berezovska
Персональный ЧАТ Ілея
Персональный ЧАТ Алексей Мелешев
Персональный ЧАТ Алькальд
Персональный ЧАТ Амадей
Персональный ЧАТ Ганна Верес
Персональный ЧАТ Глорія
Персональный ЧАТ Дашавський поет
Персональный ЧАТ Дмитро Лісаєв
Персональный ЧАТ Женьшень
Персональный ЧАТ Звук Тиші
Персональный ЧАТ Здравствуйте
Персональный ЧАТ Лілея1
Персональный ЧАТ Лилея
Персональный ЧАТ Мандрівник
Персональный ЧАТ Марія Романюк.
Персональный ЧАТ Маргінал
Персональный ЧАТ Неоніла Гуменюк та Олег Требухівський
Персональный ЧАТ Олег М.
Персональный ЧАТ Олена Бондар (Бондаренко)
Персональный ЧАТ Олена Ковбасюк
Персональный ЧАТ Руслан Лиськов
Персональный ЧАТ Світлана Семенюк
Персональный ЧАТ Світлая (Світлана Пирогова)
Персональный ЧАТ Светлана Борщ
Персональный ЧАТ Синій Вовк
Персональный ЧАТ Твоя Сніжинка
Персональный ЧАТ Хуго Иванов
Персональный ЧАТ Чайківчанка
Персональный ЧАТ Шалений гравець
Персональный ЧАТ геометрія
Персональный ЧАТ привіт

 прихованих - 10 чол.

Пошук


Перевірка розміру




Частина 12. БІЙ НЕ ОСТАННІЙ РАДОМИРА

Проходили в житті щасливім роки, В помістях власних жили їхні діти, Їх внуки вже і правнуки, а спокій Любов'ю огортав, мов тихий вітер. Вона не покидала, хоч і сивих, Проте, здається, міцно нерозривних, Палких ще Радомира й Любомилу, Для них Любов-бо - вічності царівна. На виході з помістя, сивий старець, Дивився Радомир все на дорогу, Ген-ген вона за пагорбом зникала, Десь там сини й онученьки за рогом, Два дні тому проводив їх в задумі, Пішли із воріженьками на битву, Небачений ще досі ворог сунув, - До Бога промовляв благі молитви. Привів-бо князь людей з країн далеких, - Були у довгих, чорних всі одежах, Чи римляни були вони, чи греки, Монахами чомсь звали їх мережу. Всім селищам вони оголосили, Що жили всі неправильно селяни, Обряди - геть! Хто проти - тих на "вила", Їх богу уклонитись в покаянні! І князь разом з дружиною вклонився, Вклонилася й уся князівська свита, І тільки князь як прийняв віру іншу, Зраділи "чорні" люди гордовито, І враз проголосили князя владу, Такою, що дана була від Бога, З монахами разом прийшли солдати У якості військової підмоги. І роблячи набіги віроломні, Від люду вимагали ті монахи, Щоб думали про Бога по-новому, А хто не хтів - вели того на плаху, Мечем рубали часто непокірних, Палили їх домівки із садами. Питання для старейшин було спірним - Розцінювать гостей-бо як нежданих? На раду закликали часто князя, Монахів разом з ним, а ті казали Про благо те найвище, що покаже Їх бог новий - дилема небувала, Тим самим швидко вводили в оману, Вченням не зрозумілим ще нікому, Бо ворог як приходив, то полками Селяни проганяли його з дому, Та тут все про Любов твердять монахи, Про благо небувале і покірність, Життя усім в Раю, - тим, хто без страху Підкориться хутчіш новітній вірі. Мов за щитом, за гарними словами Ховалась від старейшин інша сутність, Що не від Бога зовсім-то послана, Агресія-бо в ній була могутня. Ведруський бог з мечем не йшов ніколи, Монахи ж ті приводили дружини. В ліси селяни йшли одні з околиць, А інші в бій вступали без упину. І бачив Радомир, як на світанку З помістя йшли сини його, онуки, Відходили й сусідські з ними ранком, "Мов зговорились" - дід сивів з розпуки, Бо первісток казав напередодні: "На ігрища ми завтра йдем військові, Не ступить більш на землю ворог жодний, Не жаль нам за Вітчизну, батьку, крові!" Пішли вони, кінчався день вже другий, Дивився Радомир все на дорогу, Враз вершник, що пізнав у нім він друга, На пагорбі тім виник із нічого. Старець Арга в сідлі сидів уміло, Зістрибнувши з коня, почав питати: "В помісті хто лишивсь у тебе цілий?" "Тут правнук, Любомила з ним у хаті. Ти дивно щось, Арга, почав розмову, Одразу з запитання, і здоров'я Вже навіть не бажаєш добрим словом", - "Зі звісткою невтішною прийшов я, Спішу. Бери рідню, бери двох коней, Продуктів на три дні, скачіть зі мною У ліс, древлян сім'я там є знайома, Що прихисток нам дасть від долі злої. Не знайдуть вороги у ліcі давнім, Роки прийдуть, мо' схаменуться люди, І правнука спасеш і рід свій славний, У мирі животіти, друже, будеш!" "А я-то думав, що прийшов на поміч", - Сказав Арзі засмучений товариш, - "Навіщо ж ці мечі нам в лісі тому, Що возиш на сідлі з собою в парі?" "Не буду битись, а мечі? - так просто...". - "Багато їх, за ними перемога, Навіщо нам складать безглуздо кості? Та в іграх ти не бивсь, хоч мав цю змогу". "Не в тім розмова зараз, Радомире, Бо вічним може буть життя людини, Як втілиться душа знов в тіло, вирок Про смерть думками в смерті лиш годину Не підписавши, думку слід в майбутнє Спрямовувать, в прекрасну нову днину, Де думка буде - там ти і по суті Відродишся", - "Я знаю, бо поглинув Знання ці у волхвів разом з тобою". "То мусиш пам'ятать, що буть смертельно Пораненим під час ти можеш бою, Про втілення в умовах тих пекельних Не встигнувши подумати ні хвильки". "Так, знаю це, Арга, але помістя Не зможу я полишить ні на скільки, Усе живе не знатиме, навіщо Хазяїн нагло зраджує цей простір, Любов що дарував так безкорисно, Лиша на розтерзання хижим гостям?" "Знов, Радомире, цю співаєш пісню, Як був, так і лишивсь сентиментальним, Що ж...залишайся", - видавив насилу, Пройшовся взад-вперед тоді, востаннє Стояли під вечірнім небосхилом Два діда, одне одного напроти, Про що тоді серця старечі бились?" "Лишайся Радомире, наче всоте Промовив, та віддай-но Любомилу, І правнука: врятуються вони хоч, А ти лишайся з простором, як хочеш". "Ти сам поговори із нею тихо, Любив-бо її образ ти жіночий, Кохав, Арга, ти Любомилу, брате, Тому й не одружився ти на іншій, Помістя не завів". - "Любив? Ось, нате Дурню не міг ти видумать смішнішу? Художник я, моя любов - картини, Життя все статуетки майстрував я, Навіщо мені жінка? Я від згину Сім'ю твою спасаю, від розправи!" "Художник ти, Арга, таки великий," Різьбяр неперевершений, багато Осель з твоїми творами, без ліку, Та знають люди - статуї всі свято І жінки на картинах дуже схожі Таки на Любомилу". - "Схожі дійсно, І що? Це ж тип обличчя бути може, З яким усе життя працюю тісно." "Усе своє життя, Арга, ховав ти Ретельно від людей сліди любові, Любив робить ти статуйки строкаті Край лісу, під сосною, там твій сховок Знайшов я нещодавно, на картині Дівиця втихомирює коня, Під силу Люмобилі так єдиній, Це знаємо обидва - ти і я." "Любив чи не любив - не в тім є справа! Будь ласка, зрозумій же, Радомире! Сини твої, онуки від розправи Загинули за нас з тобою в мирі". Це слухав Радомир, спокійний ззовні, Продовжував Арга: "Я перед боєм Вмовляв не проливати дарма крові - Нерівний бій був з чорною ордою. Твій старший син, твій первісток, на тебе... Він копія тебе...", - "Ти зволікаєш, Кажи скоріш, Арга, бо знати треба Що старший мовив син, яких то таєн?" Сказав: "Приймемо бій, монахів чорних Затримаємо, хоч на дів години". "Навіщо вам тут гинуть від потвори, Навіщо вам цей час?" - питав я сина. "Сім'єю встановили так на раді, - Твій старший відповів, - життя щасливе, Батькам на дві години хай хоч в радість Триває - Радомиру й Любомилі." "Все ж стримували чорних кардиналів І князя дуже військо хлопці й діти, Весь день. Дітей монахи порубали, Прийдуть в твоє помістя з сонця світлом. Прийшов ваш рід спасти, - Арга вів далі, - Ми знаєм: можна втілитися знову, Гарантії, однак, такі не дали, Щоб в тіло рідне втрапити по крові. Лиш правнук твій на це єдиний здатен, Віддай свого нащадка й Любомилу, А я їх...", - та не зміг він доказати, Побачив, як в сльозах тулилась тілом До дерева Вона, до грудей руку Притисла, вбита горем, літня жінка. "Чи чула про синів і про онуків Арги слова?", - "Так, чула цю новинку..." "Так чом же гірко плачеш, Любомило?, - Волосся гладив жінці Радомир, І руку цілував, - за день щасливий Життя віддали діти і за мир, Негоже нам прожить його в печалі" "Негоже", - посміхнулася крізь сльози, "Волхвів колись секрети пізнавала, Розумна ти, придумай, як без прози Добу прожить до ранку геть від горя." "Подумаю, та правнучка вже зараз Нам час нагодувать". За руки поряд, Хоч літня, але жваво бігла пара. В сідло заліз Арга і вслід кричав їм: "Безумці ви дурні, сентиментальні, Потрібно рятуватися негайно, Чекає результат-бо вас фатальний, Поранені, не встигнете у простір Про втілення послать останню думку, Врятуюсь я, і вас чекав у гості". Людмила не зайшла ще за лаштунки: "Скачи, Арга, в лісах спасайся сам ти, Шлях інший ми обрали для спасіння". Арга свого пришпорив росинанта, Піднявши на диби, помчав, неспинний.

ID: 446829
Рубрика: Вірші, Лірика
дата надходження: 02.09.2013 19:04:12
© дата внесення змiн: 02.09.2013 22:11:13
автор: Олександр Обрій

Мені подобається 0 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



Попередній твір    Наступний твір
 Перейти на сторінку автора
 Редагувати  Видалити    Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (457)
В тому числі авторами сайту (6) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додати коментар можна тільки після реєстрації
Зареєструватися може будь-який відвідувач сайта.




КОМЕНТАРІ

Журавель Яна, 02.09.2013 - 20:55
"Сім'єю встановили так на раді", -
Твій старший відповів, - життя щасливе,
Батькам на дві години хай хоч в радість
Триває - Радомиру й Любомилі."

і знову на цьому місці у мене сльози на очах)
 
Олександр Обрій відповів на коментар Журавель Яна, 01.01.1970 - 03:00
дяяякую wink 22 22 23 23 23
 
Отак-то.. frown а я думала, обійдеться без негатива smile але розвиток подій - правдивий friends
 
Олександр Обрій відповів на коментар Лілія Ніколаєнко, 01.01.1970 - 03:00
дякую за те, що продовжуєш читати мої скучні мемуари biggrin wink friends
 

Нові твори