І зів’яне трава.
І дощі її тіло остудять.
Але їй вже не холодно буде, зів’ялій траві.
І мене він забуде.
Так краще.
Мене він забуде,
Цей простий і надійний, як хліб і вода, чоловік.
Він рушницю закине за плечі і вийде із ночі.
І в світанок піде, підминаючи владно ріллю.
І мене він забуде.
Забуде.
Хоч, може, й не схоче.
Хоч вже, може, нікому не вимовить більше “люблю”…
Закружляє листок,
І пташина сахнеться у вітті,
І не схибить у нього ні око, ні дужа рука.
І забуде мене,
Бо в його чоловічому світі
Все просте і надійне,
Як куля,
як ліс,
як ріка.
І запалить багаття,
Й дивитися в нього не стане,
А подбає лише, щоб не хлюпався з чайника чай.
І забуде.
Навіки.
Не вперше, мабуть, не востаннє.
І пробачить,
Як старший малому, бува, пробача.
Буде пахнути зіллям в мисливській пустій халабуді.
І ніхто не прийде в чоловічий наморений сон.
От і добре.
Я теж…
Почекаю оце…
І забуду…
Хай лиш згасне в душі
Цей болючо - нестерпний вогонь.
