Теплий погляд і голос ніжний
В хвилях виру шаленого світу,
На землі вона камінь наріжний
І для всіх її серце відкрите.
Вона здатна схилитися низько
І на собі тягар пронести,
Обережною стане, як слизько,
А як брудно – може й підмести.
Одежина на ній простенька
І блискуча низка намиста.
Комусь рідна, неначе ненька,
Хтось дорогу їй стелить тернисто.
По Землі вона ходить тихо,
Заглядає в наші оселі.
Де вона – там немає лиха
І зникають злоби куделі.
Їй затѝшно в простому домі,
Він гостинно її зустрічає,
Дуже рідко буває в хоромах -
часто місця для неї немає.
Хтось вважає її заслабкою
І нездатною світ будувати,
Комусь ношею здасться важкою,
Коли треба по трупах ступати.
З нею тепло і світло у хаті,
Хоч комусь це аж серце шматує.
Безнадія картає ката…
Гільйотина підступна сумує -
Без кривавої ролі чманіє,
Коли лезо береться іржею.
Лише небо ще більше синіє,
Як з лакея спадає ліврея.
Кожен в собі її зроду має,
Лиш не кожен її хоче знати:
Десь багатство її затуляє,
Десь утримують ковані грати.
Хтось спровадив її у гори,
Хтось в могилу загнав необачно.
І тому поруч з нами горе,
І тому ми так часто плачем.
Її можна з глибин дістати,
Повернути обличчям до себе,
Якщо сонце у полі стрічати,
Милуватись веселкою в небі,
Дивуватись барвами літа
І хмеліти в пахощах м’яти.
Та повсюди саджати квіти,
Щоб красу на Землі зберігати.
І вона неодмінно знайдеться,
Проросте у душі білоцвітом.
І дощем життєдайним проллється
І добро запанує в світі!
