Тужавіє душа від того, які метаморфози стаються з колись близькими і, здавалось, рідними людьми...
Чужина відчужує... Віддаляє, відштовхує, віднаджує від колись свого, рідного, любого, потрібного.
Своє стає чужим. А чуже... своїм?
Моя баба, якби встала, небіжечка, з того світу, та подивился на сей, зчуженілий, де найрідніші, найближчі не чують радости і потреби одні в одних, то бідна заплакала би з розпуки, не впізнаючи своєї рідної крови, що перебовталась, перекаламутилась із якимось диким вірусом байдужости. Що її нащадки, ще не цілком далекі помежи собою, але уже цілком не близькі.
Втім, вона ще застала початку кінця...
Сумно, коли нема потреби у спілкуванні, родичанні, сходинах, обіймах, поцілунках.
До речі, про останні...
Нині настала дивна мода.
Звідки занесена, ким прищеплена?
Нині замість привітального теплого, щирого родинного цілунку є лише, ніби за примус, скупий нахил з примарним дотиком до щоки "цілованого" чи "цілувальника" із театральним голосним цмоком у повітря побіч вуха чужо_рідного родича.
У сю мить, як таке трапляється, мені здається я чую, як межи нами спалахує невидима, але відчутна блискавка, що лупить сухим, тріскучим розрядом між двох, колись пра-пра-рідних енергостихій. І вже ніколи цим енергіям не сплестися в туге родинне перевесло, бо волокна його порозходились, порозлазились, як намоклий під дією води папір...
Ми ще будемо вважатись родичами. Ще будемо сходитись на весіллях і похоронах з поминками. Може зрідка, як за диво, пити разом каву і вести світські бесіди ні про що...
Але між нас не буде найвагомішого, найголовнішого у родинних стосунках - тепла.
І нема на те ради. Бо мало того, що на хоробу є лік, коли нема охоти до одужання.
Джерельна вода - Ваші роздуми...Дійсність руйнує вікопомні природні шляхи передачі надбаних поколіннями багатств чуйності, гордості родом...Фарс і то погано грається
Можливо індуісти мають рацію, коли стверджують, що душа переходить з тіла в тіло не враховуючи родинних звязків.
Дійсно,буває, що душевну близькість знаходим не серед родичів, а серед чужих людей.
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Справді, в житті дуже все неоднозначно. Однак, дуже боляче не бачити щирості, потрібності і рідності там, де вона мала би бути.
Знайома ситуація кожному з нас... Дійсно диву даєшся, як близькі і рідні колись люди раптом стають якимось відчуженими і показово манірними, наче гілки, відчахнуті від родинного дерева... Важко з цим змиритися, але такий вже фальшивий і байдужий світ настав, в якому кожен сам за себе і проти всіх. Проникливо.
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Наче відчахнуті гілки... Ти права, Наталочко. Жаль...
Дякую за розуміння!
Цей твір Лесю мов постріл в 10,ранило серце і мабуть не в мене одної.Така наша родинна не - людяність,дійсно сходимося тільки на сумних подіях,бо для веселих теж відговорки знаходяться.
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На превеликий жаль, все далеко не так, як хотілось би...
Дякую, пані Дануто!
Дуже гарно написано. Зразу чомусь згадалась рідна хата. Свят вечір і вся родина за столом. Ви праві традиції втрачаються. Рідність пропадає. Добре, що ще когось хвилюють такі теми.
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за співвідчуття, співпериживання, за небайдужість. І, дай Боже нам, уміти долати такі непрості ситуації у житті.