Підставляю обличчя простягнутим сонячним променям,
Мружу очі грайливо, неначе до них зачіпаюсь,
Та стежиною йду босоногим щасливим паломником,
Золотавим теплом благодатним увесь огортаюсь.
Необтяжений клопотом сіро-похмурим буденності,
Що покинутий у черевиках під пагорбом знятих,
До вершини прямую черпнути у пригорщі певності,
Віри в те, що наземний плазун також здатний літати.
Хто сказав, що життя присудило низинами повзати,
Між доріг кам'янистих, позбавленим права на мрію.
Перепони усі подолати рішучості сповнений -
Окрім сонця блискучого ціль величава так гріє.
І до краю квапливо іти семимильними кроками,
Від землі відірватись шаленим стрибком в невагомість.
Полетівши, життям кольоровим метеликом порхати,
Черевики залишивши, крила здобувши натомість.
Привіт, друже. Гарний вірш написав, змістовний, наповнений вірою і бажанням очищення. Безумовно все можливо з вірою, але щоб отримати нове, треба залишити старе. Бажаю тобі успіху у твоєму шляху до неба.
Олександр Яворський відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
привіт!!!! от влучно ти зазначив... часто старе і непотрібне засмічує наше життя і забирає місце у того нового, яке могло б бути, тому від цього потрібно звільнятися! Дякую, друже!