А в вас колись бувало таке, що вистачає одного погляду на людину і в середині піднімається буря з неприязні і ненависті? Що хочеться просто стукнути чимось по голові об’єкт антипатії? І неможливо стриматись, щоб якось єхидно не дістати словами? В мене буває. Буває кожен день. Не знаю з чого все почалось. та скільки себе пам’ятаю, ми завжди сваримось. з причиною і без. на перерві. на уроці. навіть в кабінеті директора, який з цікавістю спостерігає за нашими перепалками і тільки мовчки посміхається.
ні. в мене не важкий характер. я знаходжу спільну мову зі всіма… ну, майже зі всіма. з одним об’єктом не можу знайти. ми не можемо нормально перебувати в одному приміщені, через це багато уроків було зірвано, а в їдальні навіть відбулась битва їдою. це була жорстока битва, в рух йшло все: макарони, котлети, все це було присипано вафельками «Артек» і залито теплим чаєм…. Мда, знатний день був. а зимою стільки було батлів сніжками, що це для нас вже було традицією. я знаю, що як дівчина – не маю так поводитись, але цей хлопець…., хоча ні, цей Ідіот і це ще слабо сказано, виводить мене. виводить на новий рівень агресії, перемішаної з азартом. і як би його не було, моє життя було б нудним і не цікавим, а так…, хоч якась розрада у вигляді смуглого брюнета з голубими очима і красивою посмішкою. важко це признавати, але в нього вона реально гарна. і тільки за те, що вона подобається мені, хочеться на хамити йому.
- о, Рижа, що ж ти повзеш, як черепаха, зараз урок почнеться. – знайомий голос з нотками єхидності і такий же знайомий сміх.
- а тобі, тупий скейтер, не всеодно? – відповідаю йому в тон. – хто сказав, що я на урок йду?
він перегороджує мені дорогу і мило посміхається:
- тебе не буде на уроці? – і театрально складає руки на грудях, так і хочеться врізати йому. – як я це маю пережити? вважай, день прожитий даремно.
- в тебе кожен день прожитий даремно.
- я б так не сказав. – він підходить близько і прямо в вухо шепоче.
- чуєш, Олег, не стій так близько біля мене і не дихай в вухо так голосно, ато ще побачить твоя дівчина це і почнеться в мене ще одна війна. – мило посміхаючись промовляю.
- невже ти боїшся Елі? – так же мило посміхається він, але все ж таки відступає на крок назад.
- пФ, повір, там нема кого боятись.
- я б на твоєму місці не був таким впевненим в цьому.
- короче, вали на урок. – тільки і відповідаю, і залишаю його одного.
в нас з ним однаково починається кожен день. от з таких привітань. та сьогодні чогось не хочеться сваритись. він досі мене дратує, але нема бажання спорити з ним… в голові зараз інші проблеми. маму переводять на роботу в інше, більше місто, на кращу посаду, то ж треба збирати речі і переїжджати. а так не хочеться. я люблю це місто. маленьке, приємне, таке домашнє… і стільки людей, яких не хотілось би покидати.
о, Боже, нарешті такий бажаний спокій і тиша. фух, аж голова розболілась. він, як згадує про свою дівчину, чогось хочеться піти і проблюватись. тоншить мене від неї. манірна дівчина з манією величі. принцеска, як я люблю її називати. завжди оточена подругами, голосно сміється, нагадуючи бігову лошадку. от чого я не розумію так це: чого він з нею зустрічається? і що він в ній знайшов?... Ви не думайте, я не переживаю за нього, боронь Боже… просто це в який раз доказує, що в цього скейтера відсутній мозок і він явно думає іншим…. місцем.
не помітно пробираюсь на кришу школи. школа має чотири поверхи, то ж можете собі уявити, який відкривається вид на місто, яке зараз в самому розпалі весни. ще пару місяців і я закінчую 10 клас, а далі 11 і все… університет – серйозний крок в доросле і самостійне життя…, і від цього в серці поселяється, якась тривога. та для того щоб переживати є ще цілий рік, то ж зараз можна просто поніжитись під весняним сонцем.
мимоволі посміхаюсь і прилягаю на кофтину, яку принесла з собою, все таки ранки ще холодні. за своїми думками я навіть не почула, як двері рипнули і на даху я вже була не одна.
- то, от де ти ховаєшся, Рижа.
- Оле-ег. – вимучено промовляю я. – ти колись даш мені спокій?
- хм, ніколи. – посміхаючись промовляє він і присідає біля мене. – і звідки ці думки про те, щоб я дав тобі спокій? невже хочеш оголосити перемир’я?
- тобі, що знову скейт на голову звалився, коли ти катався?? яке перемир’я? я «воюю» до останнього. – посміхаючись відповідаю. – шкода тільки, що скоро ця «війна» закінчиться. – не знаю чому, але ці останні слова я промовляю з сумом. мабуть коли я переїду, буду сумувати за цим хлопцем. ну, маю на увазі, за нашими вічними сварками.
- чого це закінчиться? ми ще маємо цілий рік попереду. – мрійливо промовив хлопець.
я лиш посміхнулась, але вирішила промовчати. йому явно всеодно чи я буду тут, чи мене тут не буде. ми не найкращі друзі і сумувати за мною він не буде. чи може…
- мене не буде тут на другий рік. – тихо промовляю і непрохані сльози виступають на очі. я ніколи не плакала. ніколи. але зараз хочеться розридатись. і чого саме тоді, коли він тут?
- в смислі «не буде»? – тихо запитує він. повертаю голову і на секунду в його погляді помічаю спантеличення. цей ідіот більше не посміхається, а дивиться на мене з самим серйозним виразом обличчя.
а мені так хочеться сміятись. істеричним сміхом. що я в принципі і роблю, але разом зі сміхом по моїх щоках котяться сльози.
- от так, не буде. я переїжджаю. – продовжую сміятись. – не думала, що наше протистояння закінчиться так банально.
- коли? – все що він може запитати, а мені на мить здається, що це його хвилює і для нього це важливо.
- а ти, що прийдеш проводжати? боїшся, що можу не поїхати? – витираючи сльози і сумно посміхаючись продовжую. – не переживай я точно поїду.
а далі, він мовчки хапає мене за руку і притягує до себе закріпляючи в міцних обіймах.
- дура, боюсь, що ти поїдеш. – шепоче він і своїм подихом лоскоче шкіру.
і від цього так приємно і в якусь мить сльози, які неначе хвилину назад вже перестали текти, новою порцією котяться по щоках. і вже зовсім не смішно. і немає злості. просто біль. і чогось з ним ця біль така явна. не хочеться нікуди їхати. не хочеться покидати цього Ідіота. чогось саме зараз я розумію, що я готова сваритись з ним завжди, вислуховувати його вічні «Рижа», готова на все тільки б бачити його. чути голос і сміх.
а він обіймає мене так сильно, неначе боїться, що я можу зникнути в цю мить. і я відчуваю, як на шкіру шиї щось капає, неначе капельки дощу. і чомусь я впевнена, що це не дощ. і сама обіймаю його, як можна сильніше.
ми стоїмо на цій криші. в цій тиші. і чую тільки, як б’ються наші серця. один ритм. невже таке буває?
- не їдь. – все, що може він сказати. тихо. хрипло.
- ми будемо «воювати» Вконтакті. на стіні будемо писати всякі дурниці… - ледь посміхаючись промовляю я. а що ще я йому можу сказати? від мене нічого не залежить.
- мені, похер на ці війни! – зривається він на крик. – просто не їдь. – продовжує тихо. перебирає моє волосся. і від цього хочеться, щоб ця мить тривала вічно.
ніколи не могла подумати, що таке може бути. від ненависті до кохання, всього лиш один переїзд. а чи кохання це? і чи взагалі була ця ненависть?...
я ніколи не задумувалась чому ми не дружимо. чому постійно сваримось. чому не можемо нормально спілкуватись. ми могли б вже давно бути хорошими друзями, а може просто знайомими. або навіть коханими один для одного…? та ми бездумно прогаяли цей час за всіма поганими висловлюваннями і вічними сварками.
та зараз це все таке пусте. ми обнімаємось, неначе приречені. чіпляємось один за одного ніби ми остання надія для кожного з нас. і зараз не важливо, що десь там його чекає дівчина, а мене скорий переїзд. і вже зовсім немає значення та бездумна «війна», яка триває між нами. з чого вона почалась?... можливо з того моменту, коли він потягнув мене за косичку? чи коли я в нього забрала фломастери?... це все такі дурниці… особливо в цей момент, коли я розумію, що якщо і поїду звідси, то тут дещо моє все таки залишиться… частинка мого серця. вона залишиться з ним. і мабуть нікому б іншому я не довірила її...
ID:
431496
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.06.2013 18:31:19
© дата внесення змiн: 28.10.2016 21:04:02
автор: sweet_lana
Вкажіть причину вашої скарги
|
щоб усі неодмінно претворились у життя 
