А давай... Ти підеш, наче спогад, розбитий до крові,
Як останній листок, упадеш на моє підвіконня.
І залишиш на пам'ять мені вірші кілометрові
І себе в сновидіннях. Хоч, знаєш, вже краще безсоння.
І не хочеться чути фатальних, затертих історій,
Тільки б трохи страждань, щоб відчути твою нескінченність.
Я належу, мабуть, до одної із тих категорій,
Які б'ються об лід, щоб збагнути свою незбагненність.
А давай... Я піду. І заллю твій неспокій чорнилом
Всіх забутих рядків, всіх написаних мною ілюзій.
Я залишусь для тебе розвіяним зоряним пилом.
Я залишуся, чуєш? Бо ми ж із тобою лиш друзі...
А давай я прийду. І розвію твій попіл ілюзій.
І хлюпну життєдайного трунку в порожні бокали.
І скажу пустотливо крізь доторк: ми більше ніж друзі.
І хмільної безсоння нам буде ще більше ніж мало.
Fairytale відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я належу, мабуть, до одної із тих категорій,
Які б'ються об лід, щоб збагнути свою незбагненність.
мммм....
без слів, ти і так все розумієш!
Fairytale відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
напевно, дуже близькі тобі рядки?
якщо чесно, то я дуже рада, що саме тобі сподобалось. ти ж знаєш мою проблему. то писала так собі, то й перестала
спасибі, сестричко
А давай... Ти підеш, наче спогад, розбитий до крові,
яй..класно
Я належу, мабуть, до одної із тих категорій,
Які б'ються об лід, щоб збагнути свою незбагненність.
це взагалі крутооо)
Fairytale відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
якби не наша розмова, то це би не написалося... я про незбагненність
я оце з кров'ю я вже давно задумала, але лиш тепер вплела в нормальний рядок
дякую
