Малесенька колібрі попротопала доріжки. Незграбно, ніби п’яна, ніби втямила собі, що ходити не для неї. Чи тому що дощ, а можливо замало в ньому грози. Не пахне дощ, бубнява в нього мова, і сам себе стидаючись, нервовий робить жест. Де ж його електрика, де стихійний струм?
Обстановка на заздрість інтимна. Містична навіть – з місць, які не розсекретить світло, прилив витрушує лантухи власної свідомості, страхи, комплекси і щось віддалено схоже на совість. Остання у своїх кістлявих протухлих руках тримає барвистий кубик із квітковим орнаментом на протилежних боках. Він заводиться золотистим ключем і грає, як музична шкатулка. Мелодія ніби з балу фарфорових ляльок, наївна, але занадто помпезна, так-що об ту наївність розбиваєш обличчя. Мелодія кровоточить тобою чи ти нею – чи ти і є ота мелодія, що заповнює простір своєю голослівністю та безликістю. Мелодія в коробочці…
Віддаленіти… протовпитися крізь брухт скам’янілостей і торкнутися шкірою, нервом , душею до шовковистого карамельного піску тихоокеанського лімбу; вдихнути солоний мокрий вітер там де не ступала нога людини, там – куди ногами не дійти. Припливти на трухлявій старенькій Надії із вітрилами кольору соковитої зелені, клянуся – вони пахнуть квітневими травами. І стрибнути, не думаючи про глибину, не намагаючись пливти. Поборсатись, як немовля у власній сутності й перспективі, спізнати всі заломлення світла в собі, додати до музею дзеркал наступний експонат себе сьогодні.
