Сльозову ношу в собі криницю
повноводну - гай, не видно дна...
Поверх неї вистелена криця.
Замкнена і, ключника нема...
Він мов привид навісно блукає,
відмикає кришку потайну
вибірково, (як ворота раю
праведним) мені - лише, як сну,
мов причинна, з ночі визираю,
в душу туга змієм заповза -
вибухне і солоно стікає
у неволі плекана сльоза,
ллється так жагуче і неспинно,
розумом не випита до дна...
В чім моя незгладжена провина,
що до волі їй гірка ціна?..
Знаючи, Лесю, тебе вже кілька років, я роблю висновок, що своєю творчістю ти все глибше і глибше занурюєшся в глибинні переживання своїх ЛГ і видаєш " на гора" поезії повні суму, тривоги і пошуків виходу із непростих життєвих ситуацій...
Це свідчить про те, що вода твоєї творчості на місці не стоїть.
Успіхів і надалі!!!
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ну так про крицеві сльози ще ніхто не писав...
Гарно, Лесю, а ще знаючи Тебе... Чудово вбрала відчуття в одіж слова!
А слізок Тобі зичу лише від напливу величезної хвилі радості!
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00