Я теж чекаю світлої весни,
П'янких вітрів і пишного розмаю.
Гірська ріка штовхає валуни,
Остання крига тріскає з одчаю,
Ніби прозоре витончене скло,
Од вітру хмари скорчили гримасу.
Гірких жалів на серце налягло
І дні батожить повелитель часу,
Як табуни, вже й ліку їм нема,
Такі невтішні видались прогнози,
Та все ж чекаю: видихне зима
Свої терпкі непрохані морози.
Ще буде сад божественно цвісти,
Пташина пісня випурхне над плаєм.
І хтось дверима рипне, може й ти...
Так обмаль віри. А душа...чекає.
А обмаль віри вистачить, бо в ній - зусток всесвітньої енергії до життя! (Наталочко, сама не сподівалася таке "видати". От, заставили Ви мене до цікавих роздумів)
...Ще буде сад божественно цвісти... !!!
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро радію, люба Олесю, що написане наштовхує на такі цікаві глибинні думки! Дякую сердечно!
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Засоромили мене...Куди мені? Далеко ще до такого таланту. Та й не прагну дорівнятися, бо Ліна Костенко - неповторна. А Вам дякую сердечно, шановний Дідусю, за таку щиру підтримку! Радію, що маю таку чудову читацьку аудиторію!
Як табуни, вже й ліку їм нема,
Такі невтішні видались прогнози...
але надія у фіналі - світла... і гарно висловлена: рипнуть двері, і, може, це вже нарешті увійде до серця весна... хай так збудеться... і найскоріше...
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Валю, затяжна зима неабияк засмутила всіх нас і виснажила...Хочеться вже того омріяного тепла і пробудження весняного, що надихатимуть на гарний піднесений настрій! Бо поки що погода навіює лише сумбур...Дякую Вам щиро за приємний візит!