«Там, де чайки гойдалися любо,
Стронцієм обрій безхмарний пропах…»
К. Кутельмах
Слова, як ножі, застрибують в душу,
Жадаючи в ній розпалити вогонь.
Хто ходить по обрію, з місця не зрушить,
Залишиться поруч з душею, либонь.
Надійно прив’язане серце до стінок,
Розлука не жалю – пустот додає.
Хто ходить по обрію, береже знімок,
За серцем твоїм за край світу снує.
Той розум, що повністю втратив надію…
Надія – не втіха, частина її.
Хто ходить по обрію, тобі радіє
І вірить: невдовзі ти прийдеш вві сні.
…а тіло поєднує ці горизонти
І навіть туди, де душа на ножах,
І навіть у серці, панує хай страх,
І віра з надією в сонячних снах
Прийдуть одночасно у ранок суботній.
11
