повітря стає крихкішим ніж лід навесні
бо воно надто зім'яте
надто голе на твоїх долонях
на його вилицях рубці від дощів
а на його дощах рубці вулиць
простелених пізньообіднім сонячним туманом
актори його театрів давно живуть під мікроскопами
бо тіло іноді потребує тісняви
туманам легше
вони відданіші
а кисень приречений бути використаним
і у відповідь на глибокий видих
струна забринить нотами мовчання
ніколи не довіряй тим
які йдуть тихо
їх виходи пропорційні вертанням
ніколи не створюй барикад довкола свого голосу
він поїдатиме тебе з швидкістю вітру
який мчить на зустріч крилам ластівки
і тільки небо байдуже спостерігає за ними
воно надто високе
щоб співчувати
воно надто твоє
щоб вміти бути поруч
або падати тобі на груди
в бажанні розбитись вщент об скелі
що оточують ритми серцебиття
або биття серця
чи його вибивання з-під в'язниці вицвілих ребер
чого ж тобі треба?
любий мій друже
запитую в твоїх слідів та вони мовчазливі
зберігають лиш часточку твого бажання
з яким я завжди поряд
з яким я засинаю і прокидаюсь
яким я невиліковно хвора
може залишся під моєю шкірою
сотнями комашок
які хаотично рухаються
від кожної спроби гарячого дотику
вони люблять крапки
а ще інфіковані посмішкою
котру ти залишив мені позавчора
коли поспіхом збирався в чужу підсвідомість
твої подорожі мене завжди гнітять
ти ніколи не повертаєшся
повертається хтось інший
у твоєму втомленому тілі
яке перед стуком у двері
проковтнуло кілограм тиші
ти завжди йдеш з ним
залишаючи пасмо свого волосся на старій полиці
і свій запах у моїх зіницях
і свій погляд десь на потилиці
серед непрочитаних чужиг книг
там заховався ледь відчутний порух твоїх відвертостей
нашому повітрю таки треба вилікуватись
відкоректувати вилиці
або стати відкритими ранами
які не гоїтимуться
як не гоїшся в мені ти
і кінець твій стане моїм початком
а мій кінець не стане початком тобі
ти не шукаєш пристанощів чужого духу
ти просто йдеш
щораз беручи мене за руку
