Так тихо порипує сніг. Він зігріває твій внутрішній холод.
Ось уже минули місяці, як вона забралась глибоко у нору. То було пізньої осені. Мокра липка земля ніяк не хотіла піддаватись. Вона борсалась у тій землі, а та все більше налипала на м’яку делікатну шерсть. Лапки замерзли і вже не могли розігнутись. Проте маленький комочок продовжував зосереджено працювати, сопучи собі під ніс. З неба почав лити похмурий осінній дощ. Ліс уже стояв безлистий і ніщо не перешкоджало крижаним краплям голосно падати додолу.
Вона здригалась. Ні, не від неприємної вологи, не від холоду чи втоми. Працювати, більше, ще більше… Її гнав глибоко під землю внутрішній біль. Він болів більше, ніж вся втома, холод чи виснаження.
Старий ворон дивився на неї і сумно похитував головою.
… вони всі йдуть під землю…
Нора була готова, вистелена пахучим листям, засипана землею. Вона не вважала за потрібне повертатись. Вона спала.
Лили дощі, завивали вітри і скрипіли дерева, чиїсь лапи тихо проходили повз, лише зрідка зупиняючись і дослухаючись.
Сипали тихі сніги. Вони принесли забуття. Маленька істота згорнулась у пухнастий клубок, її ж лапи обіймали її, а ніс, її очі та вуха ховались у хвості.
…не бачити, не чути, не знати…
Коріння розповідали, що скоро весна, що ліс прокидається і співають птахи. Вона їх не слухала. Продовжувала обіймати себе і стискати лапки в кулачки. Ліс прокидався, а вона все ще не хотіла повертатись і тулилась до землі, як до найріднішої істоти.
