Тремтить кленок,промоклий до кісток,
Оголений північними вітрами.
Поміж гілок малесенький листок
Сумує,умиваючись сльозами.
Його шмагають зливи і дощі,
Що з кожним днем все більше скаженіють.
А він,сердешний,згадує часи,
Коли усе довкола зеленіє.
Ось так і ми все линемо в думках
Туди,де наша юність вирувала.
Немов ждемо,що сонцесяйний птах
Поверне те,чого було нам мало.
... гарне поєднання життєвої та пейзажної лірики, сильно і мудро ... але ж краса листка не лише, коли він зелений... його краса і тоді коли він жовтий... його краса і коли він опаде у мокрі калюжі... він завжди неповторний...так і життя
Galina Udovychenko відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую,рада,що Вам сподобалося.Згодна з Вашими думками
Минуле не вернути, це вже так.
І час у цьому зовсім не мастак.
І ми жалкуємо за тим, що загубили,
Чи не створили, чи недолюбили...
А сонцедайний птах ще прилетить, на крилах
Поверне те, що нам було так миле,
Чи принесе вже інші радощі,
Весну і теплі, радісні дощі.
Не сумуймо, час не повернеш, і забрав він багато, та в житті ще буде чому порадіти. А Вам - квіти
Galina Udovychenko відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А юності нам завжди буде мало... І Ваш зворушливий вірш - цьому підтвердження. На жаль, минуле не повернути.А з ним і все те, що було наймилішим нашому серцю...
Galina Udovychenko відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00