Ці нахабні промінці вже другу годину граються в піжмурки. Шалена метушня десятків різнойменних перехожих, перламуткові фарби свіжого сонечка, ледь ніжніший, ніж зазвичай, пейзаж могутнього міста означають лише одне: мільйоноголосий Лев прокидається. Тільки не прикидайтесь, що ви не чуєте, як напівсонний рев цього багатовікового звіра відлунює у розігрітих моторах всюдисущих автівок. Таке неможливо прослухати або недочути. Коли ти вже опинився у Львові, то просто перебувати у ньому нереально. Він заковтує тебе і таку-сяку неповторність твоїх достеменностей аби опісля відлунюватись у тобі. І зараз, спостерігаючи, як цей Лев сумирно розминає кігтики порухами розбуджених мас, вкотре погоджуюсь, що це місто має душу.
От, либонь, у цьому і полягає моя професія – шукати щось надприродне, надчуттєве і до неможливості людське в асиметричних стосах старовинних будівель гордого міста. За фахом я архітектор, за освітою – інженер, а за покликанням наївний прихильник контурів краси. Сказати, що це мені вдається було б надто самовпевнено, сказати, що я в це не закохана, – надто сухо та брехливо. Тому залишу дещицю простору у своїй біографії для шматка хліба невгамовних писак.
А світанок продовжує муркотіти про промайнулі сни. Ліпшої часинки для сортування думок, як короткий проміжок ранкової бездіяльності, не придумали в принципі. Саме момент для пахучого чаю і щоденних звершень. Календар нагадає, що сьогодні вихідний, і ще щось натякне про недільний спокій, але ж якими важкими видаються стіни власного дому, коли їх вчасно не покидати.
Вибігаю назустріч осені. Вона приготувалась до побачення, наче справжня галичанка, підфарбувала листочки манірних дерев, підвела людні площі пунктирами строкатих парасольок, накинула на оголені плечі Високого замку молочно-білу шаль туману. Ще правда, бракує парфумів яблучних прянощів, але ж місто і чисте повітря – поняття протилежні. Ми і так повинні дякувати львівській осені за те, що в перипетіях глобальних потепліннь і випадкових стрибків термометра вона все ще знаходить у собі сили огортати нас брунатним віялом опалого листясаме тоді,коли настрій в найбільшій мірі просить краси. Нічого більше , тільки бодай відзеркалень привабливості, прагне зацькована шаблонами думка.
Пора завершувати задивлятись на природу, олівець вже проситься до праці. Не стану випробовувати його нестерпним чеканням і неприпустимими лінощами. От тільки цікаво, хто сьогодні оживе на цім аркуші? І чи буде це варте повторних спогляданнь? Бо ж у будь-якому мистецтві найголовніше - це безумовне бажання повертатись до нього знову і знову. Якщо таке чуття наявне, рахуй, що частинка геніальності цьому твору вже притаманна. А коли ні – ліпше зразу знищити, аби зайвий раз не калічити сентиментів музи.
Сьогодні я малюватиму портрет білявої незнайомки. І у перервах між виваженням пропорцій овалу її обличчя й інтервалів між підборіддям і губами, я навіть не беру на себе відповідальності пояснювати, чому ж взялася за цю справу – малювання портретів випадкових перехожих. Поклик душі? Кумедно. Надлишок фарб чи вільного часу? Малоймовірно. Найбільш вірогідно - це бажання відшукати красу у людях, нехай це й буде у своєрідній суєті незалежних львів’ян. Не чекайте натхнення, а наситьте його довколишньою красою.
Тут найважливіше вміти не те, щоб зобразити, а подарувати творіння, бо посміхатися вміють усі, а дякувати за усміх чомусь забуваються. Цікаві такі закони егоїзму сучасного супільства, особливо, коли ти трішки дитина. Назавжди трішки дитина.
Вкотре, вручаючи рисунок спантеличеному перехожому, я пригадую, що ніколи не можна ставитись до людей так само, як вони ставляться до тебе, бо від цього вони непомірно дивуються і перестають називати тебе на ім’я. Слід, безсумнівно, бути добрішим, не заганяти себе у чужосклепані рамки викривленої моралі. Такі рамки завжди або затискають горло, або розтріпують мрію.
І поки думка описувала многогранні піруети, руки продовжували оживляти образ. Незавершений малюнок, як розтермосана совість, не залишить в спокої, поки не спустошить усі філії думок.
Стандартні рисуночки стандартної якості. У створенні подібних витворів мистецтва даремно шукати якоїсь неймовірності чи надвисокої матерії. Моєму оточенню не вельми до душі ось такий спосіб вихлюпування натхненнь, але це пояснюється з надто простої причини. Просто у нашому суспільстві не прийнято гаяти крупинки майже безцінного часу на щось не зв’язане із матеріальним прибутком. Я ж то як людина творча розумію, що культура і комерція, по ідеї, повинні простувати по різні береги буденності, але цю мою раціональність звикли вважати за невиліковний романтизм. На перших порах я щиро і гаряче намагаласьвідстояти права «мистецтва заради мистецтва» і ще, не без посмішки згадую, як виструнчувала цілі тиради на захист власних ідеалів. Але за відсутності належного слухача й цим приступам гострослівності настав тихенький кінець. Зараз же я без зайвих пояснень займаюсь улюбленим ділом і на зненацька кинуті запитання про свій рід діяльності маю заготовлену відповідь: « Я – громадянин імперії міських натхнень.»
Годинник на міській ратуші безцеремонно гупає дванадцять разів. За ці декілька годин мого лоскотання паперу гострим пензлем у місті мало що залишилось незмінним. Хтось уже встиг довершити половину своїх надважливих справ, комусь вже похвалилась своєю ілюзорною посмішкою удача, ще хтось урешті зустрів давнього друга… От тільки ось ця незнайомка, бачите, така манірна красуня із позолоченими кетягами розкішного волосся залишилась на місці. Ну невже ви її не помітили? Та ось же вона у вишневому, дрібновимережаному пальто на ошатних замшевих шпильках із дещо немісцевим фасоном акуратної зачіски. Філігранні обриси трішки втомленого личка, досить чіпкий погляд темно-зелених очей. Але й це все не надавало цій мадам такої іскорки індивідуальності,інтилігентності та жіночності, як барвистий фоліант Ремарка на огорнутих чорним оксамитом колінах. Таку пані важко прогледіти. Попри зовнішнє цвітіння, чимсь візерунок її задум над тоненькими шнурівками брів підказує мені чийсь вислів: «Чим гарніше виглядає жінка, тим більше вона хоче приховати свої негаразди.» Але не гоже без дозволу скрадатись між чужим болем, тому я просто мовчки змалюю цю даму. Думаю, олівець буде радий свіжому образу, та й руку слід набити на зображуванні природньої витонченості.
У гущі цієї кіптяви перехожих можна спостерегти одну прикру тенденцію. Вона полягає у все більшій і більшій відмові від теперішнього заради майбутнього. Що це означає? Загромаджуючи свій час сонмою необхідностей, прав та обов’язків, люди забувають про найголовніше право – право на крихту насолоди від життя. Закутались у пластикові макети буднів у стилі «дім-робота-дім» і бояться відступити бодай на півкроку від свого призвичаєного плану. Але ж радість життя полягає не у роках добробуту, а у моментах щастя. Саме випадкові, невідфільтровані крізь свідомість миттєвості, в котрих ти хоч на мент стрічаєшся з образом мрії і наповнюють все твоє життя чимсь суттєвим. Хоча, звісно, більшого сенсу для існування, як присвята себе іншим людям, знайти досить складно.
Я не скидаю із себе провини за свою надмірну зматеріалізованість, адже також маю хибу ( чи то пак прийнято вважати за перевагу) характеру, що полягає у надмірному зануренні в роботу, часто аж до легкого запаморочення. Але я знаю, як скинути із себе полуду практичності навіть у моменти, коли тобою повністю оволодіває вимушений обов’язок. Варто просто поглянути у вікно. Не думати. Не аналізувати. Тільки споглядати. І це на скіпку не втомить вас, чи ба, не обмежить область вашого розпорошеного часу. Як не прикро, вам завжди чогось бракуватиме – чи залишитесь мрійником за покликанням, чи досягнете карколомного Евересту. У першому випадку шкодуватимете, що мало працювали для розбудови реальності, у другому, що лишень будували, не живучи у ній.
По тому принципу я зробила мрійливість своїм хобі. Так і блукаю по місту то думкою, то подарованим малюнком, а то взагалі пішки з одною метою: видивлятись красу. І я достеменно знаю, що вона не порожня множина, адже стільки разів з нею стикалась. Вона є у кожному, це факт, але найбільшого розквіту набуває саме від променів чуйності. Нам, могутньому, всерозуміючому, але надто егоїстичному людству варто боятись лише одного – абсолютної байдужості. Бо саме ця риса стирає не лише історію, а й відлуння від неї.
Головне вміти робити все вчасно: вчасно пірнути у вир надреальності і так же вчасно отямитись від власних дивідем. У круговерті моїх неприборканих дум я геть випустила з поля зору її, мою випадкову музу. Ледь відчутне світіння тієї загадкової посмішки, здається, зовсім розчинилося у присмерковому натовпі. Невже я могла її втратити? І як же мені тільки вистачило безрозсудливості та розмріяності, аби вчинити це? Ескіз просить власника ліній. Портрет вимага живої душі.
У пошуках тієї дівчини потихеньку занурююсь в пелену цивілізації, що проникає в кожну шпарину урбанізованої думки. Занурююсь неспішно, поволі, час від часу покашлюючи від несподіваних подихів міської «надприродності». Ці холоднокровні будівлі до певної міри також живі. Я в це майже вірю. Бо як тоді пояснити ту неприховану пульсацію величі, що упевнено охоплює кожну вуличку старого Львова? А той владний і, як на мене, надміру погордний позирк вишуканих віконниць побіля найпершого театру? А гаряче дихання напівпідземної «Копальні кави», що проникає в тебе аж до кінчиків розхристаної уяви? Як? Чи то пак, справжня краса, як і справжні почуття не потребують зайвих поясненнь. Либонь, так усе життя і доведеться колекціонувати різноманітні знаки питання. Їх у мене вже добряча жменька нашкреблася. Раз ні люди, ні доля, ні трішечки мій Львів не велять виправляти ці знаки на логічні крапки, доведеться їх попросту колекціонувати. Як засушені букетики, ненадіслені листи, зігріті погляди… В кожного з нас своя мірка цінностей і своя ж комірка для них. Адже тільки недотепа може без аніякісіньких докорів совісті виставляти свої прозріння і чуття на поталу чужорідним очам. Для решти свідомих людей будь-яка зайва відвертість трішки поколює наслідками.
Знаєте, задивлюся на цих самовпевнених, завжди замислених перехожих і у думку закрадається гіркота непевності. Все-таки, я бавлюся своїм життям. Бавлюся своїми, по ідеї, найсерйознішими аспектами животіння – роботою, творчістю, стосунками. Як же можна гаяти свій дорогоцінний і, напевне таки, призначений для меркантильного задоволення час, на пошуки моральних цінностей? Ні, це таки нечувана нахабність – визначати сенс свого життя прагненням шукати красу у навколишньому, навіть добряче замурзаному світі. «Так не можна», - рано чи пізно скажуть батьки. Або ще щось на кшталт: «Спустись на землю». То все, по суті, чудово, тільки б ще знати, а де ж вона, «моя земля»?
Ну нехай йому грець, нехай я приречена залишитись дитиною і проведу залишок свого творчого і справжнього життя на одвірках власних ілюзій, і знатимуть мене лиш як дивакувату шатенку з пензлем в руці, і ніц не впізнаватимуть відтінків життєлюбства на моїх пошарпаних ескізах. Мені того, шуканого мільйонами ситого щастя не треба, а про спокій я навіть мріяти не смію, бо ж «божевільні спокою не знають». Не варто боятися неповторності, адже вона мірило вартісності. Я тільки в Бога завжди прошу промінчиків застиглої краси та непідробної радості на обличчях випадкових перехожих. Ну й щоб душа ніколи не здригнулась від тужливого погляду негоди. А вже решту обов’язків щодо розфарбовування буднів я беру на себе сама.
ID:
394061
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.01.2013 16:46:16
© дата внесення змiн: 20.01.2013 17:20:36
автор: Вікторія Фещук
Вкажіть причину вашої скарги
|
