Плутаючи кохання і пристрасть,
ми заблукали у безкінечному лабіринті,
через відчай і розпуку роздираю нігтями обличчя
до крові, так і не знаходячи полегшення,
а сльози потрапляли на подряпини і пекли,
роз'їдаючи сіллю рани зовсім немилосердно.
Заграй мені, коханий, що хочеш, але заграй,
я нап'юся звуками твоєї гітари і буду п'яна.
І ти граєш вкотре свого Цоя, але мені мало.
Заспівай мені, коханий, втіш мене,
нагодуй мою голодну душу.
І ти співаєш, як же я тобі вдячна за це...
З лабіринту по одній випадають цеглини,
але у нас немає сил іти далі,
ми обоє падаємо знесилені,
біля нас лежать уламки чужих душ.
Обіпрись на мене, я буду тобі опорою
і ми йдемо, оминаючи смітники із підкорених доль.
Зранені невідомим невидимим супротивником,
ми стомлені і побиті дійшли до вівтаря,
щоб попросити помилування,
ми стоїмо під палючим промінням
і надіємося що нас простять.
Довго стукаючи у двері, щоб знати відповідь.
Ми отримуємо індулігенцію і можемо дихати,
нарешті ми належимо одне одному,
невже я відчуваю твої обійми.
... початок просто ух...емоції зашкалюють ... думав, що далі буде продовження в тому ж напрямі, але Ви знову повернули не так, як би думалось .... кінець все таки оптимістичніший
Лілея Лозова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Проекція підсвідомого, може оптимістичний кінець мені ще світить, спробую у майбутньому догодити, зрозуміла куди Ви хилите
Легко заблукати в лабіринті людських душ, та ще важче вибратися з лабіринту своєї власної. Зоря... так зоря променями пристрасті і любові сплетеними в один вогнений меч вразить двох відразу і розсипеться лабіринт самоти космічним пилом. Тільки треба берегти в серці надію, гріти її, пестити...
Лілея Лозова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за Вашу думку, для мене це дуже важливо, мені дуже приємно що Ви виявили увагу до цього твору
