Серед полінезійських шукачів перлин живе і досі повір’я про чорну перлину, яка приносить щастя. Кожний з них переконаний, що дні океану лежить та скойка, в який росте саме його перлина, що покривається кожного року новим шаром казкової чорної красі і терпляче чекає на той час, коли гострий ніж шукача розкриє чіпкі стулки її схованки. Як кажуть знавці, такі чорні перлини з’являються з океанських глибин раз на п’ятдесят років, і той, кому вона зустрінеться, дійсно може продати її за такі гроші, котрих може вистачити його сім’ї жити без злиднів на кілька поколінь наперед.
Але повір’я це існувало ще задовго до тих часів, коли мешканці полінезійських островів взяли в руки перші для себе гроші. Власник чорної перлини міг обміняти на неї дуже багато, інколи навіть і звання вождя племені. Таку перлину оберігали всім родом, і коли вона вмирала від часу, більшого горя не можна було уявити. Європейським мандрівникам це було невідомо, і вони частенько опинялись в незрозумілих для себе положеннях, коли вперше зустрічались на різних островах з таким обожнюванням чорної перлини. Але з відомим злуцьким дослідником Миколою Міклухою з усього того, що могло відбутися, трапилось мабуть, найдивовижніше...
Так вже сталося, що рід, який брав свій початок від козацького полковника Петра Міклухи часів Хмельниччини, дарував Великій Злуці у кожному поколінні, то знаного містобудівника, то мандрівника, то письменника, то неабиякого вченого-технаря. Важко сказати, чи то саме в цьому роді старанно виховувалась в дітях така жадібність до пізнання навколишнього світу, чи то приклад батьків так впливав на нащадків, чи то такі звичаї народила історія розвитку Київської Русі, коли обов’язковою відзнакою шляхетності роду стала вченість нащадків. У будь якому разі родина Міклух у всі роки була відомою і користувалась заслуженою повагою за все те, що принесла в життя своєї країни.
Відомий злуцький технар Микола Іванович Міклуха свого часу будував залізниці крізь неосяжні простори Злуки. Саме він керував роботами на будівництві колії від Києва до тихоокеанського узбережжя у Далекому Сході. Так сталось, що цим шляхом дістався до Находки його син Микола, якому вдалося довести в Академії Наук необхідність мандрівки на далекі острови Тихого океану з метою вивчення побуту та звичаїв місцевих племен. До цього син технаря встиг закінчити Петровський університет в Києві та Стокгольмський у Швеції і навіть здійснити мандрівку в дунганські степи в Китаї. Отже, знання та досвід досліджень в інших країнах у нього вже були, а зв’язки та знайомства батька допомогли Миколі Міклусі підготувати до далекого плавання два добре обладнаних кораблі. А ще йому вдалось залучити до досліджень відомого шведського природознавця Уве Ослунда та не менш знаного у вченому світі уральського ботаніка Семена Яшина.
Першого серпня 1870 року кораблі “Оранта” та “Тре крунур” відійшли від причалів Находки та вирушили у довге плавання до далеких островів Полінезії. З трьох мандрівників лише швед мав досвід дальніх подорожей, йому кілька років тому пощастило пройти вздовж усього Нилу до самих його витоків. Уве Ослунд розповідав друзям про всі свої пригоди, які з ним трапились на його шляху, про цікаві наукові знахідки та про особливості життя місцевих племен та народів. Семен і Микола з доброю заздрістю слухали його, а Міклуха навіть дав собі обіцянку будь за що наступну свою подорож здійснити саме в Африці. Йому захотілось перетнути цей континент за лінією Екватору. Натомість шведського вченого дуже цікавили спостереження Міклухи в дунганських степах. За цими щоденними розмовами, за спостереженнями океанського безкраю, за короткотривалими стоянками в проміжних портах та прогулянками в них, за заповненням щоденників час тягнувся не так повільно, як здавалось мандрівникам на початку подорожі.
Нарешті, після останньої зупинки в Австралії, в Перті, кораблі вирушили в напрямку полінезійських островів. Перший з них був безлюдним, але дуже цікавим для шведа та уральця, які цілий тиждень зникали майже на весь день у смарагдово-зелених хащах місцевої рослинності і повертались у табір під вечір дуже задоволеними від своїх знахідок. Але Міклуха, якого в першу чергу цікавили люди, був не дуже задоволений. Звичайно, він також шукав нові для науки рослини, навіть знайшов на заздрість друзям невідомого науці величезного богомола, складав карти місцевості, та все ж було йому дуже шкода, що серед музики місцевих звуків не вистачало гомону остров’ян. Навіть дивно було, що у цьому райському куточку не залишила свій слід нога жодної людини.
Але на другому острові мандрівники людей знайшли. При цьому місцеве плем’я було настільки войовничим, що кинулось зі списами на мандрівників майже одразу, як ті зробили перші кроки по сліпуче білому піску узбережжя. Довелося спішно рятуватись, не розбираючи вже, хто на якому човні прибув на острів. Саме з цієї причини друзі-мандрівники розділились: швед з уральцем потрапили на “Тре Крунур”, а Міклуха повернувся на “Оранту”. Мабуть, увечері вони б знов об’єднались, але потужна буря, що несподівано налетіла на кораблі, розлучила їх надовго.
Страшенний вітер, котрий як звір накинувся на судна мандрівників, гнав на них величезні пінні хвилі, і їх капітани, які вперше в житті зіткнулись з такою шаленою бурею, призвали на допомогу всю свою майстерність, щоб не загубити кораблі. Зрозуміло, що утримати їх поруч було неможливо, треба було боротися зі стихією поодинці і молити небо, щоб жодний з кораблів не став океанською здобиччю. Боротьба за життя була нелегкою і довгою. Кораблі рознесло в різні боки, і за чверть години вони загубили один одного з виду. Оскаженілий вітер мов би намагався розірвати “Оранту” навпіл, жбурляючи в неї злими хвилями і вергаючи в сп’янілу океанську воду людей, які не встигли за щось зачепитись. Четверта година бурі стала для “Оранти” найважчою. Ураган таки домігся свого і зламав одну з щогл вітрильника, та ще невідомо як корабель втратив ринву. Капітану судна Петру Олександрову якимось дивом вдавалось утримувати “Оранту” на плаву і уникати падіння на неї величезних водних валів. І лише перед світанком, коли буря почала трохи стихати, потужна хвиля кинула корабель зі змученими мандрівниками на беріг острова, який на їх щастя трапився на шляху урагану.
А ще за півгодини буря закінчилась так же раптово, як і почалась. Небо швидко розчистилось, і крізь хмари, що танули на очах, на все навкруги поринуло сонячне проміння. І знесилені моряки, що ступили нарешті на землю, побачили свою “Оранту”, яка майже всім остовом лежала на піску далеко від лінії прибою і зовсім поруч з лісом, котрий наступав на вузеньку піщану стрічку узбережжя. Корабель був у такому стані, що й думки не виникало про вихід на ньому в океан, навіть якщо б і вдалося стягнути його у воду: на правому боці зяяла величезна діра та й про втрачену щоглу годі було й казати. Отже, мандрівникам не залишалось нічого іншого, як терпляче чекати тут на спасіння і молити небо, щоб з “Тре крунур” нічого не сталося. Саме у цьому разі у них була якась надія, що їх знайдуть. В іншому випадку довелось би чекати на порятунок не один рік, бо в цих містах, як показали розрахунки широти і довготи, кораблі з’являлись не часто, а скоріше за все і так рідко, що можна було б і взагалі не сподіватись на повернення додому.
Моряки під керівництвом капітана взялись за спорудження тимчасового табору на межі піщаника і ліса, а Міклуха, вирішив трохи пройтись вздовж узбережжя, щоб краще роздивитись, куди його з товаришами по мандрівці закинула доля. Він дістався до іншого краю півкола великої затоки, в яку бурею занесло “Оранту”, і обернувся навкруги. Звідсіля найкраще за все було видно велику гору в середині острова, до якої від самого берега підіймався пальмовий ліс. Краї цієї затоки обмежували досить небезпечні скали, в які грізно били, розсипаючись на радужні бризки, смарагдові океанські хвилі. Міклуха навіть здригнувся, уявивши собі, яким би потужним і нищівним був удар, якби під час бурі вітер кинув їх корабель на острів двома десятками метрів правіше... Вітер уже зовсім стих, і хвилі, що котились з океану в затоку, здавались більш схожими на приборканих сонцем звіряток у порівнянні з тими злими велетнями, які ще зовсім недавно намагались розтрощити вщент їх вітрильник. Він подивися на інший бік луки, де все ще кипіла робота над табором і подумав, що було б непогано, якби на цьому острові мешкало якесь невеличке дружелюбне плем’я, побут і звичаї якого йому б удалося вивчити, бо часу для досліджень, здавалось, у нього було немало...
Міклуха ще довго дивився на безкрай океану, начебто намагаючись розгледіти в його далях щось схоже на знайомі щогли “Тре крунур”. А коли він обернувся, щоб продовжити свій шлях, то майже не настромився на націлені в його груди списи, котрі тримали в руках такі бажані його серцю темношкірі мешканці острова. Поруч з Міклухою стояло мовчки десь дві дюжини низькорослих остров’ян, та невідомо скільки ще їх ховалось у лісі, про що говорило коливання чагарів вздовж крайки лісу. Вони були чудернацьки розмальовані, з очей їх лилась на нього погроза, але вони і не нападали на мандрівника, мабуть чекаючи на його наступні дії.
Міклуха широко посміхнувся найближчому, від чого той трохи посунувся назад, потім сів на пісок, стягнув з себе чоботи і, відкинувшись на лікті, замружив очі та поворушив пальцями ніг, наче насолоджуючись відпочинком. На диво, страху в його душі не було, чомусь здавалось, що остров’янам буде зрозумілою його поведінка. Він лише чув тихі слова місцевих мешканців і задоволенням для себе відмічав, що нотки в них змінюються з ворожості до зчудування і зрештою до зацікавлення.
А коли він відкрив очі, то зустрівся із зовсім іншими поглядами. Остров’яни скупчились біля нього, присівши напочіпки, і дивились на нього з посмішками і деякою обережністю, здавалось, що їм дуже кортить помацати прибульця, але і відчувалось, що темношкірим мешканцям острова було трохи страхітно це зробити. Через цю зацікавленість все ж пробивалось трохи недовіри, і це було природно. Тоді Міклуха солодко потягнувся та широко позіхнув. Саме цей позіх і розтопив залишки льоду у серцях остров’ян. Вони обмінялись веселими словами, розсміялись ледь не всі і обережно почали торкатись дивного одягу прибульця...
Через годину цього знайомства, сповненого двосторонніми посмішками та жвавим обміном першими словами, остров’яни повели гостя у своє селище, що було неподалік. Там назустріч мандрівнику вийшов старий сивий вождь племені, з яким Міклуха провів не менш ніж дві години. Звичайно, він не розумів мови цього народу, але тут в нагоді йому стало вміння малювати, про що ще в його дитинстві подбала мати дослідника, яка сама непогано писала картини. За допомогою олівця та аркушиків зі свого зошита Міклуха намалював історію свого прибуття на острів. Вождь малював не так добре, але зовсім непогано для неосвіченої людини. З його малюнків Микола зрозумів, що плем’я дозволяє прибульцям оселитись на острові, але входити в селище остров’ян міг тільки Міклуха, для іншого спілкування мешканців острова з його товаришами вождь призначив те місце на березі затоки, де мандрівник уперше зустрівся з племенем. Після цієї розмови Міклуху, піднесеного своєю знахідкою, остров’яни провели до його товаришів, не забувши показати і джерело, з якого можна було їм брати питну воду.
Так почалось життя злуцьких мандрівників на далекому полінезійському острові, яке тривало більше року, поки їх на знайшли товариші з “Тре Крунур”, яким більш пощастило під час урагану. Їх корабель доволі швидко віднесло на край бурі, і вони без будь-яких труднощів дістались до Перту в Австралії, де деякий час знадобився на відновлення судна та ще треба було знайти один місцевий корабель для допомоги в пошуках “Оранти”. А потім ще кілька місяців прийшлось на те, щоб знайти той самий острів, на якому опинились їх товариші.
Весь цей час злучани жили по правилах остров’ян, що всіх влаштовувало аж ніяк краще. Та більш за всіх був задоволений всім Міклуха, бо перед ним відкрилось широке поле для ретельних, неспішних досліджень. Він вивчав черепи померлих остров’ян, робив всілякі антропометричні вимірювання, спостерігав за приливом і відливом, знаходив вирізані на деревах знаки і намагався їх розгадати, описував нові види рослин, складав мапи. Поступово з гостя Міклуха перетворився на близького друга остров’ян: він завітав в їх хатинки, лікував дорослих і дітей, ходив з чоловіками на полювання і навіть врятував одного з мешканців селища від вірної загибелі, був свідком народження і похоронів та брав участь в їх священних іграх. Він зробив біля свого табору невеличку земельну ділянку і посадив там боби, кукурудзу, гарбуз, плодові дерева – багато що з цього прижилося, і остров’яни охоче брали у нього насіння. А вождь племені радо запрошував його до своєї оселі і вчив мандрівника своєї мови.
Міклусі було цікаво все. Він навіть вчився мистецтву занурювання в океанські глибини в пошуках перлин. І навіть знайшов цілих три, при чому остання була чорною. Дослідник тоді ще не знав, яке значення надають остров’яни такій знахідці, тому і не зовсім зрозумів тієї бурхливої радості його вчителів, бо білі перлини, які він знайшов раніше, були і більші за розміром, і красивіші за своїми рисами. А ця була невеличка, трохи витягнута, але так сяйно блищала своїми чорними із синім відливом боками у сонячному промінні, що хотілося дивитись на неї годинами...
А через два тижні після цієї знахідки Міклуха зробив помилку у відносинах з остров’янами, і ця помилка цілком змінила його життя.
Кожного другого місяця після завершення пори дощів мешканці острова святкували
Народження Нової Людини. Саме в цю ніч вони урочисто надягали по одному новому коралу на намиста дітей, а ті, кому діставався дванадцятий корал, проходили обряд присвячення в люди племені. Після дванадцяти років остров’яни могли створювати сім’ї, самостійно ходити на полювання та виходити на човні в океан за межі затоки. Саме під час цього свята можна було виказати своє бажання одружитись будь-якій незаміжній остров’янці, але ж і вона мала право на вибір. При цьому вона перша мала вказати на того, хто їй подобається, і це дівчина мала робити під час танцю у колі серед вогнищ. Свій танок вона показувала не менше ніж чотирьом представникам племені, після чого ті своїми дарами повинні були довести серйозність своїх намірів.
Цього і не знав Міклуха, якого вождь запросив на це свято. Він прийшов сюди з великою зацікавленістю, бо, як йому пояснили, воно було одним з найголовніших свят племені. Він уважно спостерігав обряд надягання дванадцятого корала, до якого з такою серйозністю відносились як старі, так і юні остров’яни. І тут раптом він зустрівся зі знайомим поглядом: у черзі тих, хто чекав на цей довгоочікуваний корал, стояла дівчинка, якій він кілька тижнів тому на берегу океану за допомогою сонячного годинника роз’яснював, для чого йому був потрібний годинник кишеньковий. Міклуху вразили тоді широко відкриті виразні чорні очі дівчинки, миттєвий блиск розуміння в них і неприхована мила її радість від цього розуміння. Допитлива дівчинка після цього кілька разів знаходила дослідника на острові і мовчки показувала тоненькою рукою на те, що в ту мить було у Міклухи в руках. Він як міг роз’яснював, і дівчинка швидко здогадувалась, для чого були призначені всі ці речі. Особливо його вразило, як вона зрозуміла мапу. Коли він накреслив на піску риси затоки, біля якої вона знайшла мандрівника, і показав, де на кресленні знаходяться Велика гора і Банановий гай, Акіта, так її звали, швидко домалювала по пам’яті не тільки лінії узбережжя, котрих не було видно звідсіля, а й весь острів взагалі і доволі точно, що було особливо вражаючим. А потім подивилась на мапу світу, з якої і почалось роз’яснення картографії, і попросила Міклуху показати їх острів та місце, звідкіля приїхав сюди дослідник. Вона зрозуміла розміри світу, коли побачила на мапі малесеньку цяточку, якою був відзначений на ній її острів, і підвела на мандрівника очі, в котрих змішались водночас і величезне враження, і жадібна спрага пізнавати ще більше. Тоді у знак вдячності вона притулилась маленькою щокою до його руки і тоненьким голоском заспівала йому свою улюблену пісню про човен, що пливе у сонячні далі, бо нема йому спокою у рідних берегів...
Зараз же Міклуха побачив в ній те, чого не помічав раніше, дивуючись лише її допитливістю. Тепер йому в очі кинулась її дивна краса, яку так чарівно підкреслювали вплетені у в густе чорне волосся різнокольорові квіти, забарвлені соком червоного дерева губи, великі чорні очі, в яких віддзеркалювався світ, і та більш багатий за дитячий одяг дорослої дівчини. Здавалось, за одну ніч з цією маленькою дівчинкою сталось казкове перевтілення. Мабуть, Акіту так змінила свідомість того, що вона вже доросла і сама в змозі відповідати за свої вчинки. Кудись зникла її дитяча вайлуватість, і рухи її наповнились дивовижною плавністю: руки Акіти мов би пливли в повітрі, а кожний крок був сповнений цнотливістю та чарівною жіночістю.
Після того як розвели нічні багаття і чаклун виконав танок повного місяця, дівчата, яких на деякий час відводили для змащування олією, повернулись до племені. Чаклун запросив їх до кола і підняв до зоряного неба обидві руки. В ту ж мить загриміли барабани, заміжні жінки, котрі стали за спинами новоспечених дорослих остров’ян, почали співати весело і радісно, а дівчата вийшли в середину кола і почали танцювати. Акіта відразу ж зайняла місце перед Міклухою і, дивлячись йому в очі невідступним щасливим поглядом, запалила перед ним ще одно багаття. Усіма своїми рухами хотілось Акіті показати цьому великому чорнобородому чужоземцю з білим обличчям, як палає її серце і як співає її душа, коли вона його бачить, слухає і торкається. Її тіло, змащене олією, відбивало блиск вогнем багать навкруги танцювального кола, і Міклуха пригадав такий само блиск знайденої їм перлини. Він сидів, зачарований цим танцем, і дивився тільки на неї, бо і вона не відводила від нього своїх зоряних очей. І лише після того, як його хтось пхнув у бік, Міклуха побачив, що чоловіки племені щось дарують танцюристкам, які для них танцювали. Мабуть і йому треба було щось подарувати цій маленькій темношкірій красуні. Не вагаючись, він витяг з кишені чорну перлину і простягнув дівчині...
Грім барабанів і спів жінок раптом стихли. Всі очі присутніх були прикуті до того дару, який зробив чужоземець. На його долоні лежало найдорожче у світі. Таких подарунків на пам’яті остров’ян на протязі щонайменше чотирьох поколінь ніхто не робив. У повній тиші Акіта взяла перлину з долоні мандрівника своїми маленькими пальчиками і притиснула її до серця, після чого зробила те, що ламало всі звичаї. Вона відмовилась від продовження танцю і сіла поруч з Міклухою біля його лівої ноги та почала дивитися на танок, котрий поновився після кількох хвилин загального здивування. Для племені це означало, що дівчина одразу обрала собі нареченого, чого за звичаєм не можна було робити, поки останній з можливих наречених не зробить свій дар. Але з оглядом на чорну перлину можна було і змиритись з таким порушенням звичаїв, тому що навряд чи хтось міг своїм подарунком зрівнятись з даром білого чужоземця. Дивним лише було те, що саме він став нареченим остров’янки, та мабуть так було і треба. Боги остров’ян були мудрі, і перешкоджати їх волі було безглуздо. Навіть і в цьому випадку, коли білий чужоземець став нареченим доньки самого вождя: за правилами остров’ян після весілля, якого треба було чекати три повних місяця, чоловік молодшої доньки вождя мав взяти на себе керування племенем.
Та Міклуха ще цього не дізнався у своїх дослідженнях звичаїв племені, він зараз навіть не зовсім зрозумів слова вождя, про те, що через певний час йому доведеться виконати волю богів і очолити плем’я. Вся його увага була прикута більше до послідовності подій, ніж до глибини їх змісту. Все це можна було розпитати пізніше, тому дослідник не звернув необхідної уваги на слова батька Акіти, тим більш, що до танцю приєднались вже і чоловіки...
Та з наступного ранку дівчинка майже весь час була поруч з ним. За звичаями вона ще не могла ділити оселю з майбутнім чоловіком, але мала звикати до подружнього життя і бути справжнім його доповненням, допомагаючи йому там, де їй було по силах. Міклуха того дня збирався йти з остров’янами на полювання і, коли Акіта заспівала йому прощальну пісню, якою заміжні жінки племені проводжали своїх чоловіків, Микола раптом здогадався, що трапилось напередодні.
- Ти будеш моєю жінкою? – обережно запитав він у неї. – Це я вчора запропонував тобі...
Відповідь блиснула радісним сонцем з її очей. Акіта взяла руку очманілого від своєї здогадки мандрівника, притулила її до свого серця, а потім і сама своєю крихітною долонькою легесенько доторкнулась до його грудей. Якусь тепле почуття ласкавості до цієї маленької дівчинки, котра так старанно намагалась виконувати зобов’язання місцевих звичаїв, водночас прокинулось в його серці. Він обережно погладив її волосся, і знов у його очі поринув щасливий погляд. І Микола зрозумів, що відтепер незалежно від будь-яких бажань, життя його пов’язано з цією дівчинкою назавжди.
З цієї миті його голову все більше і більше займали думки про їх майбутнє з Акітою. Міклуха й гадки не мав, як керувати племенем, і те, що мало статись за три місяці, дуже його бентежило. До того ж не було виключено, що нарешті їх знайдуть чи товариші з “Тре крунур”, чи ще хтось з тих, хто мандрує в полінезійських широтах. І в цьому разі виникало не одне питання, і найкращим їх вирішенням було б прибуття на острів будь-якого корабля ще до весілля, тоді, за звичаями, він ще міг залишити плем’я. Але Акіту, яка його вочевидь обожнювала, він мав забрати з собою. Та сам мандрівник не міг визначитись зі своїми почуттями до неї. Вона здавалась йому занадто малою для подружнього життя, та і свої почуття Міклуха аж ніяк не міг назвати коханням. Він відчував до неї якесь тепло, на неї було приємно дивитись, його зворушувала її старанність у всьому, і як вона вчила його мову, і як приносила з лісу нових комах для його зібрань, і як допомагала корабельному кухарю в готівці їжі. Щоранку, коли він прокидався, його погляд зустрічався з уважними очами Акіти, що напружено чекали на цю мить і в яких водночас спалахувала неземна радість. І це було мило, як і той кокос, який одразу ж вона протягувала до нього своїми маленькими, мов би виточеними з чорного дерева ручками. І поки він пив прохолодне і солодке кокосове молоко, Акіта притулялась до його колін і співала тоненьким голосочком пісню нового дня, в якому мало бути багато сонця й щастя...
Одного ранку на початку останнього місяця перед весіллям Міклуха прокинувся від того, що його смикала за руку дуже схвильована Акіта. І хвилювання її було таким сильним, що вона навіть і слова не могла вимовити, тільки показувала рукою в бік океану та ледве стримувала сльози, якими були наповнені її великі чорні очі. І тільки хвилиною пізніше Микола збагнув, що трапилось, бо почув радісні вигуки своїх товаришів, а потім і постріл корабельної гармати. Їх нарешті знайшли!!!
Він швидко вдягнувся і вибіг на беріг затоки. Вдалині видні були знайомі щогли “Тре Крунур”, поруч з яким гойдався на хвилях корабель під британським прапором, а до берега вже поспішали кілька човнів. І Міклуха з великою радістю приєднав свій голос до галасу товаришів, не помічаючи зовсім як поруч тремтить від переляку маленька Акіта.
Нарешті човни дістались суші, і з них зійшли на пісок Уве Ослунд і Семен Яшин в супроводі моряків з кораблей-рятівників. Кілька годин у таборі на березі затоки не змовкали радісні вигуки. Всі розповідали один одному про свої пригоди, а за цей час з усіма ними багато чого трапилось. Такою же жвавою й багатою на почуття була й бесіда трьох дослідників. Швед з уральцем із захопленням і доброю заздрістю слухали розповідь Міклухи про його дослідження, розглядували його зібрання, задоволено хитали головами і знову засипали Миколу новими питаннями. Мовчала лише маленька Акіта, котра тихенько сиділа в кутку намету і тільки кидала тривожний погляд великих чорних очей на того, хто починав говорити, немов би кожне слово цієї розмови віддаляло від неї її коханого в інші світи.
Бесіду друзів перервав капітан “Оранти” Олександров, який зазирнув до намету Міклухи зі звісткою, що до табору у супроводі старійшин та охорони прямує вождь остров’ян. Це було дуже серйозно, бо мешканці острова ніколи раніше не перетинали умовний кордон між племенем та табором злучан. Міклуха піднявся й вийшов вождю назустріч, слідом за ним тихенько вислизнула з намету й Акіта.
Після недовгого обряду вітань всі розсілись на скрині, які вже збирались вантажити на човни, трохи поодаль від головних осіб змішались моряки і остров’яни.
- Отже, розумію, ти їдеш, - звернувся вождь до Миколи.
- Так, шановний, - хитнув головою Міклуха.
- За звичаєм ти маєш взяти Акіту з собою. Нам не потрібний гнів богів. Тому сьогодні ти одружишся, - промовив вождь і підняв руку, помітивши, що дослідник намагається щось на це сказати. – Не поспішай, білий чоловіче... Але ти маєш залишити одну свою людину тут, з нами. Так завжди бажали боги. Тому, хто пішов з острова, має бути заміна. Якщо бажаєш нам щастя, мусиш зробити так або залишитись з нами. Отже, вирішуй зараз...
Вождь замовк і замружив очі, поки Міклуха перекладав його слова товаришам. Акіта тихенько підійшла до мандрівника і притиснулась щокою до його руки. Її очі тривожно дивились то на Ослунда, то на Яшина, то на Олександрова, то на свого батька.
- Знаєш, Миколо, наша мандрівка все одно не відбулась, як ми того бажали, - раптом сказав Семен Яшин. – Отже, так чи інакше, “Тре Крунур” має повертатись у Находку. Ми з Уве вже про це міркували. Але... є в мене така пропозиція: я залишусь тут, мені тут вистачить часу для досліджень, а ви всі повернетесь додому. Уве, як він і хотів, підготує нову мандрівку і наступного року приїде сюди...
- Припустимо, що це сьогодні є виходом з положення. Але і наступного року одна людина має замість тебе залишитись тут, - спробував заперечити Міклуха.
- А ми запропонуємо остров’янам приєднатись до Злуки, - посміхнувся Семен. – Сподіваюсь, ти зумієш розтлумачити їм, що це таке. Якщо буде згода, тут назавжди залишиться наше посольство. Впевнений, що остров’яни вже звикли до такого сусідства і розуміють певні його переваги для їх же майбутнього.
- Семен має рацію, - приєднався до Яшина і Ослунд. – Я підтримую. А ти відвезеш дівчинку до Києва, хай вчиться. Остров’янам освічені люди не завадять...
Міклуха слухав друзів і дивився на Акіту. Вона не відривала від нього своїх очей.
- Ти все зрозуміла? – запитав він. – Поїдеш зі мною?
- Так! Так! – радісно відповіла дівчинка, а потім повернулась до батька і заговорила так швидко і виразно, що Міклуха, який уже непогано знав мову остров’ян, навіть не встигав за її словами.
Вождь уважно вислухав доньку, посміхнувся та піднявся.
- Якщо те, що сказала Акіта про твій народ, правда, і він шукає в світі тільки друзів, ми погодимось на це, бо наші боги визнають саме дружність. Я зрозумів головне, але ти, білий чоловіче, маєш розповісти мені більше. Отже, зараз ти підеш зі мною... А на завтра ми готуємо весілля. Від сьогодні я відкриваю кордони, і всі білі люди можуть приходити до нас в селище. За цей рік, що ми прожили поруч, ви довели свою дружність, і тому боги були схильні до вас, якщо надіслали вам ці кораблі. Ми раді за вас, отже, порадійте і за нас...
Сказавши це, старий вождь піднявся зі скрині, взяв доньку за руку і повів її до селища під задоволений гомін остров’ян, які веселою юрбою попрямували вслід за ним.
- Здається мені, Семене, що і тобі кортить оженитись на остров’янці, - посміхнувся другові Ослунд, дивлячись вслід Миколі і Акіті. – А дівчинка у Миколи і справді дуже гарна...
Весілля тривало довго, майже до світанку. І, коли втомлений низкою місцевих обрядів Міклуха повернувся до свого намету, Акіта допитливим поглядом подивилась йому в очі. Зараз мало статись об’єднання їх тіл і душ, але в його теплому погляді було щось таке, що стримувало і його, і її віддатись волі богів, котрі мабуть вже домовились, кого подарувати новому подружжю, хлопчика чи дівчинку.
- Розумієш, Акіто, - тихо почав Міклуха. – У нашого народу є свої звичаї, і я маю їх виконувати. А за ними – ти ще маленька, щоб бути моєю дружиною. Нам треба, щоб ваші й наші звичаї прилаштувались один до одного. А на це потрібний час...
- Я кохаю тебе... – прошепотіла вона вперше в житті ті слова, які їй весь час хотілось йому подарувати.
- Я знаю це, відчуваю, - відповів Микола, обійнявши її маленькі плічка такою рідною для неї рукою. – Але хай мій бог і твої боги домовляться...
Акіта подивилась йому в очі, ствердно хитнула головою, посміхнулась і замружила очі. А Міклуха ще довго сидів, обіймаючи сплячу дівчинку, і міркував про дивні повороти життя, про повернення додому, про зустріч з близькими, про майбутні свої мандрівки. Та більш за все його думки були зайняті тим, як улаштувати у незвичному для неї світі цю маленьку дівчинку, котра кілька годин тому стала його дружиною...
Потяг Південна Блискавка* почав свій довгий спуск з круч до долини Дніпра, і Міклуха дивився через вікно свого відсіку на те, як наближується до нього, поступово розширяючись, блакитно-сива смуга великої руської ріки. Так приємно і щасливо було його серцю впізнавати риси рідної землі, якої він не бачив майже чверть сторіччя, що душа мандрівника співала. І радість цієї пісні зростала з кожною новою верстою, які наближали Миколу до рідного Києва. За цей час так багато всього змінилось у світі, і Міклуха з жадібною зацікавленістю відзначав у свідомості навіть кожну дрібницю з усього того, що було йому раніше невідомо і чого йому не могла підказати уява за весь час свого перебування в полоні африканського племені людожерів.
У 1878 році він вирушив у подорож своєї мрії з метою перетнути спекотний континент вздовж Екватору. Зібравши в містечку Кісмайо, що на березі Індійського океану, двадцять місцевих мешканців собі у допомогу, Микола попрямував на захід, просто насолоджуючись всім тим, що зустрічалось на його шляху. Дивні краї були настільки красивими та цінними для його досліджень, що мандрівник навіть і не стримував піднесення як перед помічниками, так і в записах у своєму щоденнику. Та Міклусі не вдалось пройти навіть половини свого шляху до Атлантичного океану. Нещастя знайшло його на берегу великого озера Вікторія, коли на мандрівників зненацька напало плем’я мантуї, велике плем’я людожерів, яке не мало власної землі і тому кочувало собі африканськими просторами. Помічників Міклухи спіткала лиха доля в сутичці з мантуйцями, а ось білого бороданя вони взяли в полон. А коли Микола зумів вилікувати вождя племені від малярії, той призначив його своїм лікарем та наказав пильно стежити за цим білим чудодієм, щоб той не мав жодної можливості втекти від племені.
Двадцять чотири роки мантуйці кочували по африканських просторах від Кіліманджаро і до верхів’я Конго, і весь цей час Міклуха залишався з ними, лікуючи хворих та навчаючи молодь тому, що знав і міг роз’яснити. Він став не тільки улюбленцем вождя, його обожнювало все плем’я. Вождь навіть намагався подарувати Миколі кілька жінок для створення сім’ї, та все ніяк не міг зрозуміти, чому той всякий раз відмовляється, надаючи перевагу довгому сидінню уночі наодинці з собою і мріями про нетутешні світи, з яких боги надіслали його в плем’я.
А думки Міклухи летіли в Київ. Вони змішувались зі спогадами, і це малювало в його уяві дивні картини. Рок за роком пам’ять дещо викидала на задній план, виділяючи головне, і нарешті Микола зрозумів, що найголовнішим для нього в цьому світі були зовсім не його мандри світом, і не наукові зібрання, і навіть не приємні години бесід з друзями, а маленька темношкіра його дружина Акіта, бо саме її великі чорні очі спливали перед ним щовечора, і бачив він у них тривогу, сум, тисячі питань і кохання.
Тридцять років тому Міклуха привіз її до Києва. Вона ще була маленькою дівчинкою, і він ніяк не міг визначитись у своїх почуттях до неї. Та і положення, в якому він опинився, було якимось двоїстим. З одного боку, він був пов’язаним з нею острівним обрядом, а це накладало на нього певні обов’язки. З іншого ж боку, Микола не міг уявити собі, що будуть говорити в Києві про нього та його неповнолітню дружину. Сподіваючись, що вся ця двоїстість розтане з часом сама по собі, він тоді вирішив жити, як жив і раніше, і тримати Акіту на певній відстані, щоб вона виросла та набралась знань. А тоді вже і можна було б якось визначатись.
Вони прожили під одним дахом в будинку Міклух на Чернігівському шляху шість років. За цей час Акіта не тільки додала в зрості, а ще й налилася дивною дівочою красою. В неї ще з малих років був цей хист справжньої жіночості, тому що вона без усяких зусиль оволодівала і вмінням підбирати собі одіж, що лічила їй і робила бездоганно вдягненою, і мистецтвом королівської ходи, таким, що будь-які очі так і тягнулись до кожного її кроку, і незрівнянною плавністю рухів, і чарівними нотками свого голосу, котрий за час перебування в Києві змінився від кришталево-дзвінкого дитячого до глибокого і оксамитового.
Всі ці роки вона сумлінно вчилась. Подорож з далекого острова в океані до злуцької столиці просто переповнила її враженнями і новими відкриттями, і дівчинці стало прикро, що її народ так мало знає про цей світ і так мало вміє. І ще тоді Акіта дала собі обіцянку, що колись після того, як вона багато чому навчиться, обов’язково повернеться на свій острів, щоб поділитись знаннями з одноплемінниками. Спочатку вона осягала ази наук з матір’ю Миколи, котрій прийшлась до вподоби допитлива і наполеглива дівчинка, а пізніше Акіта просто таки змусила віддати її до школи, де їй прийшлося нелегко спочатку, та вона здолала і ці труднощі так, що стала однією з кращих у відділі. Вона мріяла закінчити університет і, набравшись необхідних знань, написати абетку та інші підручники для майбутньої школи на рідному острові.
Крім навчання у школі, Акіта вчилась і хазяйнувати. Те, що вона знала у своєму світі, тут було не потрібним, а до нового треба було звикати. І вона вчилась у матері Миколи мистецтву варіння борщу не з меншою сумлінністю, ніж математиці. Та ще й намагалась відібрати частину роботи у прислужниці Оксанки, особливо в садочку біля дому. Там вздовж довгої стіни вона посадила насіння яскраво-червоних квітів туамоа, яке вона привезла з рідного острова. З цих квітів у неї на батьківщині жінки плели великі червоні намиста, які надівали на чоловіків, що повертались додому наприкінці дня. Акіта присвятила цілих чотири роки тому, щоб привчити ці тендітні квіти до значно прохолоднішої київської погоди, але кожного вечора вибігала назустріч Миколі з зустрічальним намистом і дуже раділа його теплій посмішці.
Сам же Міклуха за ці роки здійснив три мандрівки. Разом з друзями він таки завершив дослідження полінезійських островів, потім побував в Сіамі і в останній раз ретельно вивчив східне узбережжя Африки. А у проміжках між подорожами викладав в Могилянський Академії та Петровському університеті землеустрій* та народознавство і багато часу проводив у пошуках грошей на наступні свої дослідження світу.
Коли він повертався додому зі своїх мандрівок, Миколу кожного разу зустрічала нова Акіта. Ці зміни і радували його і трохи лякали. Вони додавали йому ще більше незрозумілої сором’язливості і ще більше відбирали рішучості. Він навіть і не знав, як з нею поводитись і чомусь уникав у розмовах з нею теплоти в словах, обмежуючись короткими питаннями і відповідями або розмовами, далекими від тих, що притаманні одруженим. Він навіть побоювався вечорів, коли вся сім’я збиралась у вітальні і Акіта щоразу шукала можливості опинитись якомога ближче до нього, зазирала своїми великими чорними очима в його душу і задавала питання або розказувала щось не зводячи з Миколи погляду, в якому переливались глибокі почуття. А ще він дуже ніяковів, коли вона притискалась своєю щокою до його руки, що побажати чоловіку доброї ночі. Міклуха і не здогадувався, з яким завмиранням серця Акіта, зажавши в долоньці чорну перлину, чекала щовечора, що нарешті відкриється незачинені двері і впустять до її світу того єдиного, кого так бажала її душа...
Потяг наближався до Києва. За вікном вже пропливли знайомі споруди Козинської брами, зведення батьком якої він спостерігав, коли був ще хлопчиськом. Але тут багато чого змінилось с того часу. Та зрештою так і мало бути. За ці двадцять чотири роки його відсутності стільки змін відбулось у світі... Розширилась Злука, тепер навіть потягом можна дістатись Єгипту, на вулицях міст з’явились візниці, а ще можна було говорити з віддаленими людьми за допомогою спільника, тільки що винайшли звучник* та в глибини морів почали занурятись підводні човни. Міклуха навіть скористувався одним з див, надіславши Акіті повітряного листа** з Суецької листарні***, де написав: Я ЖИВИЙ ПОВЕРТАЮСЬ ДОДОМУ МИКОЛА. А ще одно диво лежало зараз перед ним на столі відсіку. Це була злика Акіти, котру взяв з собою Іштван Салаї, угорський мандрівник, що знайшов Миколу африканських джунглях і визволив з багаторічного полону.
На це зображення Міклуха дивився мабуть щохвилини на своєму шляху додому. Він впізнавав її і не впізнавав. Вродлива дівчина, яку він залишив у Києві чверть сторіччя тому, перетворилась у жінку дивної краси і шляхетності. Постать Акіти на злиці випромінювала впевненість і гордовитість, і, хоча роки наклали свій відбиток на її обличчя, та він надавав їй ще більше краси, а очі її залишились такими ж великими і поглинаючими світ, хіба що в них з’явились хмаринки тривоги і суму. Та Микола знав, що ці хмаринки вмить здме вітер їх зустрічі і мабуть вже здув, бо зараз в них можуть бути лише сонячна радість та нетерпляче чекання.
Зі слів Іштвана Салаї він знав про неї майже все. Акіта закінчила Могилянку, почала працювати в Академії Наук, написала кілька підручників для одноплемінників, навіть почала писати історію свого народу. Але те, що вона раніше вважала за мету свого життя, тепер перестало бути для неї таким важливим. Коли пройшли всі строки для повернення Міклухи з Африки, Акіта брала неабияку участь у підготовці розшукових подорожей, а таких було три. Першу здійснили його друзі Ослунд та Яшин, котрі пройшли Африку вздовж Екватора назустріч один одному, та не знайшли Миколу. В другу вона збиралась сама, та смерть матері Міклухи завадила їй відправитись в подорож разом з Яшиним, який тринадцять років тому теж повернувся ні з чим. І коли всі вирішили, що Міклуху вже не знайдеш, Акіта поїхала в Британію і розшукала там лорда Стенлі****, в щоденниках якого знайшлась згадка про чутки серед африканських племен у верхів’ях ріки Конго щодо невловимого племені мантуї з полоненим білим бороданем. Несамовитість Акіти розчулила старого лорда, який свого часу з такою ж несамовитістю розшукував у тих же краях свого друга Лівінгстона, і сивий мандрівник, незважаючи на свої хвороби, приїхав до Києва, де допомагав Акіті збирати кошти на нову розшукову подорож. Саме ця подорож і стала успішною.
Час минав, краса її розквітала ще яскравіше і яскравіше, але той, кому Акіта мріяла її дарувати все перебував у безвісті. Вона серцем відчувала, що Міклуха живий, та цьому серцю вірила лише вона сама. До темношкірої красуні почали залицятись і навіть свататись, але вона відмовила і цукровому багатію Терещенку, і сину злуцького гетьмана Фрідріху Бісмарку, і живописцю Михайлу Врубелю і навіть царському нащадку Олександру Романову, кожний з яких був закоханий в неї до нестями. Акіта була вірною своєму чоловіку і всі ці роки чекала саме його, кожного дня плетучи нове зустрічальне намисто з червоних квітів туамоа.
Та вона не могла бути одна. Навіть коли вона була на самоті, Акіта писала довгі листи чоловіку, в яких описувала кожний свій день. В цих листах дивно змішувались радощі від маленьких своїх досягнень та глибока журба самотності, теплі посмішки спогадів про ті дні, коли вони були разом, і сумне відчуття буденності, в якому тріпотів тонесенький промінець її надії. Вона складала всі ці листи в окремій шафі, сподіваючись, що Микола колись прочитає кожного з них, бо щоразу вона писала і про своє кохання до нього, кохання, яке переросло дитячу прихильність і перетворилось у велике і глибоке почуття. Писала вона і про те, що їй дуже хотілось мати дітей. Коли пішли з життя батьки Міклухи, Акіта всиновила дванадцять сиріт і стала їм доброю матінкою, яка до кожного маленького сердечка змогла знайти чарівний ключик дивовижно теплої любові.
Історія зниклого мандрівника і таємничої одинокої красуні не могла не зацікавити новинарів, і саме завдяки їм вона здобула широкого розголосу. Про Акіту тепер знали всі і не тільки в Злуці. Будинок Міклух на Чернігівському шляху навіть почали називати Домом чорної вдови, і багато киян частенько приходило сюди для того, щоб подивитись на стіну, на якій у будь-яку пору року червоніли старанно розвішані зустрічальні намиста...
Потяг вже повернув від Дніпра і прямував уздовж Либіді. Міклуха навіть не помітив у спогадах, що за вікнами його відсіку вже пропливають назад будівлі і вулиці рідного міста. Та це і не було зараз конче важливим для Миколи, бо за кілька хвилин на нього чекала зустріч з тією, кого дурна неслава охрестила чорною вдовою і хто зберіг свою віру і кохання всупереч поголосу і невірі.
Паровик дав останній гудок і, укутавши потяг молочними клубами пару, зупинився. Брязнули зчеплення, і Міклуха раптом почув тишу. Так же, як і його серце завмерло, завмерло все і за межами потягу, начебто весь світ зараз чекав, коли нарешті зійде цей пар і на київську землю ступить нога майже забутого всіма мандрівника. І коли він зробив цей крок, все навкруги наче вибухнуло. Микола навіть і не міг подумати, що зустрічати його прийде так багато людей. А тут на всьому просторі під скляним склепінням Кримської брами зібралось стільки киян, що, здавалось, навіть і не було вільного місця для прибуття інших потягів. На деяку мить Міклуха начебто випав з дійсності під натиском вітального галасу, клацання зликарниць, чисельних в’язок квітів, що тягнулись до нього з усіх боків. Та поступово в багатоликому мареві натовпу почали прояснятись знайомі і незнайомі обличчя, очі, посмішки. Тут були і його постарілі друзі Ослунд і Яшин, поруч з ними стояв сивий сухенький дідусь, мабуть то і був той самий лорд Стенлі, були тут і ті, чиї імена він одразу ж і пригадати не міг, та і не було це важливим, бо йому в цю мить потрібним було лише одне обличчя.
І тут галас натовпу мов би почав розсипатись, перетворившись на шепіт, а в наступну мить і зовсім зник. У тиші, що охопила величезну залу прибуття Кримської брами, юрба розступилась, і Микола побачив, як до нього наближаються очі Акіти. Він навіть і не відчув, як вона надягла на його шию червоне вітальне намисто, він цілком поринув у ці великі чорні очі, в яких не було сліз, не було й слідів багаторічної журби, а тільки сяяла гарячим сонцем нестримна і безмежна радість. І Міклуха вперше в житті обійняв і поцілував жінку, яка тридцять років тому стала його дружиною.
Це був незвичайний поцілунок. Обидва вони були в ньому пристрасно жадібними, наче намагаючись надолужити всі ці роки, і в той же час безмірно ніжними, бо і цього почуття накопичилось в них на вічність наперед. І лише після того, як їх серця сказали одне одному все, вони розімкнули губи, та не розімкнули поглядів.
А людська юрба навкруги стояла мовчки і дивилась на цього засмаглого посивілого чоловіка, котрий, як найдорожче у світі багатство, тримав у своїх обіймах неземної вроди жінку. На очах у всіх ці двоє помолоділи, мов би безмежна радість зустрічі змела з Миколи й Акіти всю ту оболонку сивини і зморшок, яка налипає на людей з роками, і повернула їх на чверть сторіччя в минуле. І навіть нахабні новинарі поопускали долу свої зликарниці, бо як і всі навкруги раптом відчули себе зайвими і непотрібними на цьому святі зустрічі двох закоханих сердець. Один з них повернувся обличчям до натовпу, хитнув головою і пішов геть, а за ним навшпиньки почали розходитись і всі інші.
Та Микола з Акітою не бачили нічого, крім повних безмежного щастя очей один одного. Вони щиро ділились своєю радістю і не стримували співу душі. І не було навкруги високого скляного склепіння брами, втомленого довгою подорожжю паровика, галасливих київських вулиць і безкрайніх злуцьких просторів, були лише два палаючих коханням серця між далеких зірок всесвіту. А коли в очах Міклухи промайнула хмаринка провини, і він спробував щось прошепотіти, Акіта затулила йому губи однією своєю долонькою, а потім розжала другу, в якій Микола побачив ту саму чорну перлину, що навіки з’єднала їх. Він зрозумів усе, що цим хотіла вона сказати, і міцно притиснув до свого серця свою дружину, свою кохану і свій єдиний у світі скарб...
Через півроку Міклуха разом з Акітою назавжди поїхали на її батьківщину, далекий острів у Тихому океані, який завдяки червоним квіткам з зустрічального намиста здобув свою сучасну назву – Туамоа.
Але і після їх від’їзду на довгій стіні біля будинку на Чернігівському шляху, котрий з тих часів кияни стали звати Домом чорної перлини, і до сьогодні чиїсь невідомі руки вивішують щодня нове червоне намисто, мов би нагадуючи кожному перехожому, що нема у світі найдорожчого багатства, ніж чисте і глибоке кохання, яке вміє чекати всупереч будь-яким обставинам нашого бурхливого життя.
***
* Південна Блискавка – назва потягу, який слідує з Александрії в Єгипту до Києва
* Землеустрій - географія
* Звучник - радіо
** Повітряний лист – телеграма
*** Листарня – пошта
**** Стенлі Генрі Мортон – мандрівник, дослідник Африки. В 1871-72 рр. брав участь у розшуках Д.Лівінгстона. Двічі перетнув Африку в 1874-77 і 1887-89 рр. Пройшов від витоку до гирла р. Конго, на який його ім’ям названий ряд з сімох водоспадів.
ID:
389713
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.01.2013 02:55:47
© дата внесення змiн: 04.01.2013 02:55:47
автор: Алексей Смирнов
Вкажіть причину вашої скарги
|
