...люди, які страждають на хронічну самотність – а їх мільйони, навіть мільярди (бо й ті нещасливці, що киплять у вирі політичних чи й шоу-бізнесових вакханалій, нічим особливо не різняться од інших, що каламутно втупляться у екрани і знічев`я додивляють за ними, як за кишінням черви́ ) – нагадують скупих лицарів, самовільно заточених у комори, обвішані почорнілим від часового пилу павутинням, чи в льохи́, із ослизлими стінами…
сидять – на сундуках і мішках незчисленних скарбів – золота-самоцвітів – і скиглять, і скаржаться, що ніхто їм сухарика не принесе, аби погамували голод їхній, ніхто краплини води не подасть, аби позбулися спраги…
а ще більше нагадують вони тіні, котрі никають межами світів, сподіваючись, що у сусіда яка подія станеться: корова ратиці відкине, чи хата займеться… щоб хоч якось розважити себе… а тоді – вмостяться розпачливо-розчаровано на самому краю свого безпро́світу, на якомусь холодному, гострому, сірому камені, пригнічено втоплять відсутній погляд свій у каламуть, зневажаючи і обтяжуючись сіризною і пустельністю безкінечних своїх володінь… просторів необмежених своїх, пажитей – світу свого, Вселенної власної… подарованої…
ну, якщо вже така пустельна і неприваблива дісталася, «випала» безмежність твоя – то встань, потягнися з дрімоти солодко, візьми заступа, принеси відерце води, викопай ямку і посади хоч куща якого, чи билину яку посій…
доглянь за ним, познайомся з ним, подружись… полюби його – і стане вас у тій пустелі вже двійко… і це вже буде не зовсім пустеля – вічна мерзлота…
бо з`явиться у твоїй одноманітності нудотній перша барва… перший живий кольоровий мазок… стане вже оком за що зачепитися… і думкою… і серцем… стане з ким словом перекинутися, поговорити… кому порадіти…
а кущ підросте у теплі піклувань твоїх, зацвіте-запахне, викоханий тобою… з вітром заговорить, кине затінок на сірий престол твій…
…а тоді прилетить до куща яка пташка… може, гніздечко собі зів`є… пару до себе прикличе… молитвам – досонцесхідним і досонцезахідним – тебе навчить…
а тоді й мурашка окрема приб`ється… бджола на розвідку прилетить… джміль здалеку загуде…
…росі буде на що впасти, то вона і впаде: засяє-заряхтить, задзвенить собі… милуйся і слухай… учися…
бо нікому із них не буде самотньо… ніхто в телевізорі каламутному життя свого топити не стане… чи в скаргах-бурчаннях безпросвітних… як ніби із кишковика…
Сонце – вже не буде безжально напікати потилицю, а проз тінисте шатро куща твого – осонням лагідно цілуватиме… у «маківочку»… у щічку… у скроню… вітерець легенький – леготом – за вушком лоскотне – зрадій!
пелюстка яка у косах заплутається – шовкові коси твої, дощиком вимиті… а пелюсточку відпусти – у неї своя дорога… то вона так, перепочити у косах твоїх примостилася… думала – то срібляста паволока струмочка джерельного з вітром шепочеться…
подумала так пелюсточка – аж ось і джерельце – із під сірого каменя твого на світ Божий пробилося… уже й русельце собі майструє – трудиться… щоб напився ти, щоб ожив-стрепенувся, розпушився… ніжки свої омив – від пилу пустельного і пороху перетрухлого внутрішнього твого… сердечного… душевного…
погладь атласною долонею правиці твоєї, покуйовдь витонченими, як у скрипаля, пальцями твоїми тонкорунне срібло струмка… як ніби це відданий друг і товариш твій, як ніби це – собака твій… може коллі…
коллі! і приб`ється до оази підкущевої твоєї ізвідкись невідь собачка сама, і вмоститься біля підніжжя, омитого струмком – не сірого вже і безродного – а смарагдово-самоцвітного престола твого… і торкнеться доброзичливо носом вологим і прохолодним об стопи твої, потреться об видовжені і кволі гомілки твої, обнюхає підколінну западинку твою… покладе лапу теплу на стегно схудле твоє, позирне розумно-осмислено ув очі твої… лизне довірливо в носа… чи в долоню…
…а тоді запросить тебе пройтися удвох стежкою: ти – попереду, друг-товариш твій – слідом… запропонує погратися у квача, пововтузитися у піску безтурботно…
принесе тобі звідкись кийочка – кидай!.. він знову тобі принесе… апорт!
…а далі – стрепенеться тілом, по собачому, бо звичка така… розчеше об повітря хутро – із чорними підпалинами вогненно-руде своє, з «коміром» і маніжкою – розкішно білими… і витрусить на пісок учорашньої пустелі твоєї якого реп`яха, парасольку яку з насіниною молочаєвою… волотце яке – трав`яне… озирнешся – а вже пустеля твоя – зеленіє, живе, соком смарагдовим світ благословляє, міниться квіточками простенькими розмаїто – радості, радості скільки у Всесвіті твоєму…
і для чого тобі штучні пристрасті – безкінечно-серійні «мильні» чужі… і що тобі до корови і хати сусідської?... хай жує собі жуйку свою корова та… хай струменять тихим зорінням вечірні вікна хати тієї… ти – у своєму раю… у власному затишку…
…а де пес, туди й кіт до мисочки з крапелькою молочка пробереться… буде до каганчика мружитися, казки тобі вечорами баяти… чого б іще тобі треба? – візьми! посій, осели… все в тебе є.. все – твоє… все – у тобі… і пустеля безплідна – також…
право вибору...
а де Право Вибору – там Бог… Він не на сьомому небі… Він – у пустелі занедбаній твоїй… чекає… коли ти зволиш душею безсмертною ворухнути, щоб усе – Все! увесь спадок земний дістався за Обітницею тобі…
де Бог – там Любов… прийми її… і засяє небо над головою – зорями… і сонцями… і світами щасливими… і таємницями, які тільки і мріють, щоб Ти їх пізнав…
крила! крила! – розгорнуться крила – твори! хочеш – думай, хочеш – пиши, хочеш – співай-танцюй… сади! сій! поливай! вигадуй! – Твори!
Право Вибору… завжди належить То-бі…
і Нарбекова читала,а от застосувати на практиці руки не дійшли.А тепер попробую .,усміхатимусь життю ,щоб Бог посміхнувся у відповідь .Дякую Валю за все прекрасне ,що поселяєте в моїй душі .дякую.
Не дарма ж кажуть:хочеш бути щасливим, будь ним.Все в наших руках.Часом самі себе жаліємо, вигадуємо собі якісь проблеми і не помічаємо краси довколишнього світу...Саме лише життя - це привід для того, щоб радіти кожному дню!А скільки в ньому всіляких цікавинок!Вчуся у Вас, як треба любити своє життя!
Валюшо! Невимовно вдячна за підняття настрою.Усмішка моментально з*явилася і мабуть принаймні сьогодні вже не полишатиме мого обличчя.
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
тримайте її (навіть якщо буде вона зовсім без причини - штучною зовсім) 40 діб - уже днів через десять - побачите чудеса які стануться... це - на власному досвіді перевірено... (система Норбекова)...
дякую, що поділися і зі мною славною посмішкою Вашою... я теж - сяю...
Все дуже вірно Валю!Буду чекати весни і на дачі посаджу нові саджанці,заведу собаку і в спілкуванні з природою, заповню той куточок в серці,а самоту залишу за парканом буденності.
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
...і в буквальному сенсі також... згодна з Вами... а щоб із самотою білою розпрошатися - і весни чекати не обов"язково... дія.. рух - думки, уяви, тіла... можна, скажімо, таку гру з собою затіяти - слідкувати, щоб посмішка (чим ширша, тим краще...) із лиця не сходила... о... через два тижні таких зусиль (...а через 40 діб - гарантовано!) - світ сам собою зміниться... усе влаштується самовільно, усе стане так, як треба... і така сила внутрішня зародиться...
та й взагалі - стільки всього цікавого скрізь - і у голові власній - тільки встигай!
Валя Савелюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую Вам радісно... так... я філософ... може і суконний, домотканий - зате... самобутній... справді - дуже вдячна Вам за ці прекрасні слова! за кожне окремо і за всі гуртом...
