Я колись загадала бажання -
в своїх трепітно - ніжних думках.
Говорили, тоді про кохання
і про те, як прекрасно у снах.
Я колись зажадала в долонях,
своїх рук потримати хмарину.
А мені відказали "Не можна!
Іди звідси, наївно дитино!"
Я прийшла до всевольних поетів
і віршами журбу змалювала -
Але там, "вумні тьоті і дяді"
"Не шедевр!" в один голос сказали.
Я прийшла до безкрайньої стежки
й куди далі іти вибирала.
"Ці бажання твої небезпечні!"
мені лагідно ніч нашептала.
Я благала "оранжеву долю"
і з надією марила небом -
"Мила доню, моя мила доню
- ці дарунки, авжеж, не для тебе!".
Я благала мене врятувати -
"Подаруйте лиш крила. Неважко?" -
Та мені, як завжди відказали
"Йди до дому, нікчемная пташка".
Я сміялася - гірко, безсило,
без дороги і тихих пісень,
Мені знову казали про крила,
а на сердці лиш пасмурний день.
Я сміялася - м'яко, принишкло,
небезпечне моє майбуття.
І тепер, моя доля затихла -
знов розмірено - сіре життя.
очень красиво*)Викуля, я уже соскучилась((((
