Самотня стою під зажуреним небом,
Розхристані думи рояться в мені.
Іду по дорогах, де світле з ганебним
Сплітаються міцно в клубок веремій.
Вдивляюся в лиця, читаю їх душі
По світлі, яке випромінює з них.
Я там відшуковую те невмируще,
Яке залишає у Вічності штрих.
А я – що залишу? Яке моє світло?
Кому воно зможе осяяти шлях?
Я ж навіть не знаю, чи мої молитви
Захоче почути Господь в небесах.
Душа, у тілесні лещата закута,
Самотньо блукає по грішній землі.
І навіть в шуканнях одвічної суті
Так легко згубитися може в імлі.
Буває, нестерпно важким є на плечах
Той хрест, що собі я обрала сама.
Життя моє часто нагадує втечу
Від власно придуманих ролей-оман.
Світитися хочу! Хоч світла бракує
У світі людському, по вінця облуд.
Я всі свої рани любов’ю лікую,
Душі не дозволю впокоритись злу!
Розхристані думи, поснулі бажання
Зберу у кулак і гайну в далечінь,
Де в променях сонця, колись на світанні
Позбудусь навіки усіх потрясінь...
Розвязок простий: кладемо руку на чоло (саме так) і молимось Господньою молитвою (Отче наш...),переносимо увагу на тім"я і спостерігаємо за відчуттями над тім"ям (Христос сказав: будьте як діти бо таких є царство небесне; адже у маленьких дітей тім"ячко дуже чутливе і вони, до певного віку зв"язані з Небом.
Отак просто отримуємо своє народження згори від Духа про яке говорив Христос, та це було від нас приховано.Зробити це має право кожна людина, це наше право від народження, звісно для тих хто ви.знає і не боїться.
валькірія відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам за такий детальний опис порятунку, та мушу сказати, що Ви надто буквально сприйняли написане мною, у цім вірші значно ширші межі, хоч він й написаний від першої особи, та все ж більше стосується ближніх...
Хочу в це вірити... дякую Вам!
