Холодно. Усередині такий чужорідний холод. Я поглинаю потік крижаного повітря, ні атмосфери. Тисячі дрібних росинок із запітнілого вікна, ніби з іншого світу. Безодня. І все кришитися, валитися. Розбивається, як порожні прозорі кульки. Без доступу повітря. По склу. Ріже вуха вітер думок, потік свідомості. Загралася. Горять кілометри. І до останнього. І до краю. Стискаю зухвало простирадло землі. Так висихають моря й океани - в роті пересохло. В очах ще відзивається захід сонця. Пустельно. Але навіщо? Весело до стомлення. Сп'яніла від цього дикого холоду зсередини. Випалити сухі соломинки. Жовте вже загубилося серед чорного, між золи з надій. Лінії. Де ж їх початок?
Сивина небес наді мною. Широкі, бездонні шалі блакиті і свободи. Але кому вона потрібна? Переплутано і вкрадено все. Самотність. Яка до біса свобода, якщо тепер без тебе? Якщо гори посипалися, ніби надійний в минулому конструктор. А поки я забута. Я лежу на ліжку і скована втратою. Гострий удар і поштовх. А вгорі досі тліють ще смарагдові небеса. Але порожні. Порожні ... І страшно, не рахую навіть ті абсурдні хвилини. Без тебе стала слабкою. Роздягнена, злиденна. Від моральності немає більше сенсу. Без твоїх рідних рук, зараз лише стомлені химери. Без тих майже чорних очей, які заглиблювали у нереальність. Без. Без. Немає продовження, коли загинули всі слова і теплі спогади. Сніги. Сніги. Вони перейшли до мене вигинами у середовищі пряних зірок і солоними розплатами. Без тебе.
Попіл кружляє, як частинки сухих осінніх дощів. Куди ж вона пішла?Полетіла. Душа. Що залишається там? Адже ми не здатні створювати. Але здатні до останнього подиху вірити. Чекати ... незважаючи ні на що. Чекати, коли вже все вирішено і підписано. Чекати коли іншим все одно і не потрібно. Просто. Навіть коли змінюється листя, забуті стежки. І чорне рябіє в напівзакритих очах. І коли не залишилося слідів, навіть маленької пам'яті, пір'їнки з образу. Силою віри, могутньої сили. Не здаватися і не падати. І я стискаю простирадло позолочених, квіткових луків. З яскраво фіолетовими відтінками веселки і сріблястими зірками. Іноді буває, що серед розлогої безжалісної пустелі проростає зелене диво. Паросток мужньо бореться за життя, нехай навіть у несприятливих умовах, нехай навіть коли зовсім один. І поруч зі мною не стіни, не обмеження, а прозорі легкі фіранки до майбутнього. До того повітря, що з присмаком життя.
