Нема, усе таки чомусь нема
Надії в перетоптаному листі
І вічності у зчовганому місті,
В котре уже приперлася зима
Та стала хороводити снігами,
Виводячи зі сну одвірки, скло.
Он скільки знезолоти намело
І липко настелило під ногами
Неторканих свавіллям ясенів,
Що лико хмар закинули на плечі...
То як же біль сьогодні не до речі
У серці, що живіє лиш напів!
То як же сонця хочеться до ночі,
До місяця і торку хуртовин,
Коли в душі розкидано полин,
Коли слова зосталися ні по чім.
Та ще й вітри задмухують зірки,
Не виповнені вічністю знамена.
Стискає холодом щораз рамена
Стареньких вулиць, де мої думки...
(11.11.12)
І смуток і радість завжди бродять разом.Вся річ у тому на якій відстані один від одного.Так хочеться,щоб вона була якнайдалі.В плані подій,життєвих .Коли ж.. "в душі розкидано полин.."-то й справді слова лишні.Щемний вірш.Але надія мусить бути і БУДЕ!!!
відверто-емоційно... 
Щемливо... 
