Цвіт рожевих ілюзій
Осипається так непомітно.
І пелюсточка кожна
Відчайно додолу впаде...
Невимовний пейзаж
Ще учора такий колоритний,
Потускнів, похмурнів...
І неначе терпкий каркаде,
Сум ледь чутних зітхань,
Що самотністю переповиті.
Затискають лещата
Дощами гартований біль,
Що лишився віршем
Недописаним у манускрипті.
«До» і «після» тепер поділилися,
Наче навпіл.
А холодна пора
Підкрадається тихо-зрадливо.
Гонить листя пожухле рікою
Замшілий асфальт.
Сіризною слідів порожнеча
Снує неквапливо…
Чи ж то туга ридає?
А чи нерозділений жаль???
Ах, як гарно, доторкнулися до глибини душі...А холодна пора
Підкрадається тихо-зрадливо.
Гонить листя пожухле рікою
Замшілий асфальт.
Сіризною слідів порожнеча снує неквапливо…
Чи ж то туга ридає? А чи нерозділений жаль???
Тамара Шкіндер відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Приєднуюсь до попередніх коментарів. Народився вірш гарно обдуманий, без поспіху з чудовими образами. Торкається душі... Ти маєш право навчати інших... Рада за тебе, Тамаро!!
Тамара Шкіндер відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую щиро, Надюшо, з гарний відгук!!! Але повчати має право професіонал, принаймі філолог. Я лиш можу висловлювати своє бачення. А сприймати його, чи ні - вибір автора.