За тиждень до календарної осені з моїм сином почало щось коїтись. Він не виходив зі своєї кімнати, не дратував мене дурнуватими запитаннями, не просив їсти й пити. Він не вимагав чистоти у своїй кімнаті. Не розкидав коридором взуття, не приводив додому незнайомих мені людей.
Востаннє я бачила сина із якоюсь жінкою років тридцяти. Вона виглядала дещо розгубленою і постійно забувала, де знаходиться туалетна кімната в нашій квартирі. Я традиційно заварювала їй міцну італійську каву, яку та випивала мовчки. Ця жінка не розповідала мені, хто вона і чого хоче від мого сина. Мені нестерпно хотілось задушити її мотузкою і викинути з вікна другого поверху, але тоді я так би й не дізналась про її сутність і наміри. Я відчувала, що ця жінка мені потрібна, принаймні_зараз.
На диво, незнайомка страшенно мене приваблювала. В неї були правильні риси обличчя і шрам на верхній губі, наче від порізу. Волосся коротке, ледь торкалося плечей, мало відтінок какао. Я принюхувалась до її запаху. За нею щоразу тяглись різні аромати. Ніби вона перед тим, як зайти до нашого помешкання, збирала малину або цупила троянди. Я любила запах цієї жінки.
Вона щоразу повільно піднімалась в кімнату мого сина, а я залишалась внизу , хоча стрімголов хотілось бігти за нею, спостерігати за кожним її рухом, за незрозумілими мені діями. Тепер вона приходить як до себе додому. Приносить свіжоспечений хліб і літру молока. Я чемно забираю буханець з її рук, відчуваючи в собі незрозуміле тепло. Цю жінку я знаю надто довго, щоб запитувати її ім’я і надто мало, аби дозволяти їй носити свій одяг.
Коли я гукаю сина, то тетерію від незрозумілої мені тиші. Більше того, я не можу збагнути, чому та жінка декілька днів поспіль не покидає нашої квартири. Вона носить мої хатні тапочки , витирає до блиску мої вікна, користується моїм лаком для волосся.
-Я ще занадто мало тебе знаю, - кажу я їй.
Вона мовчить, попиваючи чорну італійську каву.
Сьогодні 31 серпня. Я човгаю коридорами у пошуках хоча б якогось натяку на присутність сина. Його зубна щітка на місці, куртка на вішаку в коридорі. Осінні черевики в тумбочці. Шарф, за звичкою, лежить на холодильнику. Все на своїх місцях. Але жодного натяку я так і не знайшла. Можливо, це якась гра. Мені потрібно нишпорити в комірчині? Зараз і туди гляну, хоча ні. Не_варто.
Я чекала її на кухні. Була вже 11 година ранку. В такий час вона приходила впродовж тижня. Сьогодні я вражаюче нервово відчувала її відсутність. Вона мусила знати, де мій син. Вона мусила привести його назад, аби я переконалась, що з ним все в порядку.
Годинник гупнув в дванадцяте. Я заціпеніло сиділа в тій же позі, готова будь-якої хвилі схопитись за кавоварку і налити в чашку чорного напою своїй гості. Мої руки помітно почали трястись, ніби втрачали контакт із зап’ястям і через долі секунди мали відпасти. Я почала ними розмахувати, щоб процес втрачання своїх кінцівок розпочався швидше. Мені так заважали руки.
Раптом почувся стук у двері. Дивно, та жінка ніколи раніше не стукала. У неї був екземпляр ключів. Я боязко підійшла до дверей, відчуваючи якусь тривогу, що вп’ялась мені точнісінько в серце.
-Хто там?
-Люба, ти вдома? Відчини , будь ласка. Це я.
Хто стояв по той бік дверей, мені було досі не відомо. Я побігла назад на кухню, всілась за стіл і мовчки почала пити каву, призначену для Неї. Стук у двері був настільки нав’язливим, що я вчувала в ньому певний ритм, а то й мелодію. Проте піднятись не наважилась.
Двері прочинились самі. Я різко повернула голову в їх бік, намагаючись пригадати, чи чула , як повернувся ключ. Ці спогади ніяк не хотіли виринати. Ніби їх не існувало.
Я піднялась зі стільця і рушила в напрямку до дверей. Була впевнена, що прийшла Вона. Моя найвірніша незнайома подруга. Коли я була вже на сходовій площадці, то схаменулась, що так нікого й не побачила. Того дня вона мене не відвідала.
Наступного ранку мені під двері просунули скручену в четверо газету. Я рефлекторно підняла її, розвернула й за інерцією почала читати заголовок статті на першій шпальті, що графічно значно більше кидався в очі, ніж решта. «Відома українська письменниця втратила сина». Я щиро поспівчувала тій жінці. Кинула газету у прихожій. Поставила свіжоспечений хліб на стіл, літру молока у холодильник, прилакувала волосся й пішла мити вікна: вчора падав дощ.
17.10.12
ID:
372149
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.10.2012 17:06:29
© дата внесення змiн: 20.10.2012 17:06:29
автор: Іванна Шкромида
Вкажіть причину вашої скарги
|
ще раз дякую!
