Таким байдужим і пустим, востаннє, небо було кілька років тому. я чудово запам*ятала той день. все так само стікали краплі по холодному склу, запотівали вікна в транспорті і хтось вже почав малювати перші написи кохання на них. дерева так само вигинались зі сторони в сторону, а вітер був безжальним. Саме тоді я побачила його, з такими самими пустими очима, як небо того дня. він збирав останнє сухе листя і ховав у кишені.
- Навіщо ти це робиш? - запитала я, вперше спостерігаючи таку картину.
Він підняв на мене очі, пристально дивився хвилину-другу, а потім тихо промовив:
- Воно більше не повернеться.
- Але ж буде інще, -вирвалось у мене.
- То воно і буде іншим, - з опущеним поглядом сказав він.
Бачити шось менш абсурдне мені не доводилось, тим паче з моїми то різносторонніми і варіантними поглядами на буденність.
Навколо люди проїжджали в маршрутках, з-під землі відчувались поштовхи від метро. Накрапала повільна спокійна мряка. мої чоботи промокли настільки, щоб неозброєним оком зробити висновок, що ноги мокрі теж. я стояла і спостерігала, як бережно він збирав, і як безжально м*яв те листя, засовуючи в кишені. я подивилась на небо..сіро-біле, навіть не кремове, не молочне і не кофейне. Чорні води Дніпра здавались силами зла у порівнянні з доброю, але сумною білизною неба.
- я вже закінчив, - сказав він, підійшовши до мене зі спини.
не знаючи, що відповісти я просто змовчала.
Поряд пролітала голубка. з крила випала маленька пір*їнка і прилетіла прямо до його рук. Це здалось мені якимось таємним, навіть містичним. з ним говорило все, що було природнім, і так само відштовхувалось те, що було людським. мені хотілось в нього запитати, що то за абсурд відбувається, але мовчання було єдиним моїм голосом. в тій же тиші ми пройшли по скверу і сіли на обочині дороги. Нашою півкулею панувала осінь, монархічна, манерна на настрій жіночка-осінь. Вона чогось від нас хотіа, щось доводила, лякала вітром, що свистів у вухах і, одночасно, показувала ніжне танго кольорового листя, почуття, які ховає в собі природа.
- То навіщо це тобі? - все ж спитала я.
- в мене нема трофеїв за цю осінь - спокійно відповів він.
Я відчула, наскільки приємний у нього голос. його очі змінили колір і стали темно-сірими. Листя виглядало з кишень.
- Ти збираєш трофеї кожної пори року? Що ти взагалі маєш на увазі, під словом "трофеї?"
- Ні, лише осінні. Звичайні згадки на кожен рік. Після того.
- Якого? – моя цікавість не витримала.
- Того самого, - з тою ж лаконічністю і ясністю відповів він.
Ми ще трохи посиділи. Я відчула, що ноги мої, мов в акваріумі і зібралась іти. А чого, по суті я хотіла? Сама завела розмову з навіженим, що збирає осіннє листя, ще й , мабуть, після того, як його залишила дівчина. Інакшого пояснення я не мала. Цілком можливо, що він не здоровий, і краще мені просто піти.
Вже загорались перші ліхтарі, мости сяяли червоними «СтОпами» автомобілів, вітер заспокоївся. Лиш шелестіло останнє осіннє листя. Він наздогнав мене біля автобусної зупинки.
- Пішли зі мною.
Я? З ним? З незнайомою людиною. Йти? І мимовільно прокручуючи все це в голові, я пішла за ним. Ми йшли на відстані витягнутої руки, тихо, не розмовляючи. Ніяких випадкових дотиків, навіть випадкових поглядів. Ніби двоє йшли по екватору з різних сторін без мети зустрічі, а просто пройти один крізь одного.
Ми зупинились біля дальнього будиночку в якомусь затишному дворику. Він відкрив двері і кивком показав, щоб я заходила. Посередині кімнати стояла металева конструкція дівчини. Вона мене захопила своєю красою і, одночасно, злякала. Коли він увімкнув світло, я зрозуміла, що він обліплює її листям.
- Хто вона? – тихо запитала я, з тим самим інтересом роздивляючись.
- Цьогорічна осінь, - почула я у відповідь.
Він дістав із кишень зів*яле сухе листя, і почав майстерно прикріплювати в тих місцях, де його бракувало. Я мовчки спостерігала, хотіла допомогти, але він заборонив.
Не відволікаючись, домайстрував свою осінь, приніс дві чашки з кавою. Ми сіли на підлозі, на якомусь старенькому пуфику. Світло мерехтіло, напівтемрява панувала в кімнаті. На стінах я помітила багато картин, блокнотів, списаних мілким почерком і чомусь зеленою ручкою. Сиділа і думала, що ж тут забула, але спокій не покидав моєї душі.
- Тобі вже час, - сказав він раптово.
- Куди? – здивовано вигукнула я.
- Підеш за осіннім листям.
Я і пішла. Довго блукала вуличками, щоб вийти з тієї місцевості. Темряву, мов решето, розріджували каплі дощу. Чого я хочу? – здивовано для себе, в голос спитала я. Ніхто не відповів. З зупинки від*їхав останній автобус, мій автобус. Довелося додому йти пішки. Я дістала рукавиці з кишені та відчула, що випало ще щось. Це була маленька фігурка сизої голубки, а до неї приклеєна пір*їнка. Ну от що за дивак? Знову задала я собі питання, але вже про себе. Дивацтво світу невичерпне.
Додому я прийшла втомлена і одразу ж заснула. На ранок виглянула у вікно і побачила, як на даху сусіднього будинку стояла та сама конструкція дівчини-осені. Вона була прекрасна, неймовірна. В мені прокинулась деяка гордість, що я бачила, як детально і обережно він майстрував її, ніби свою дитину.
Преса зацікавилась цим чудом. В Газетах писали, що її автор нещодавно втік з божевільні, куди потрапив через смерть коханої, інші писали, що сам мер замовив «Осінь», до 20-річниці своєї доньки, бо спільність у рисах дуже подібна. Але я розуміла лише одне – ці версії пусті, як тогоденне небо. Він зробив цю конструкцію, присвячуючи осені, він показав якою вона є насправді: жіночною, ніжною, як швидко вона засихає, тікає від нас в інші краї, щоб відчути і там тепло, а потім пережити загибель.
Через місяць все листя опало і засохло. Залишилася лиш металева конструкція, про яку забув вже і сам мер. Бродяги підібрали її, поділили між собою та переплавили в обмін на пляшку теплого для душі.
Пройшло вже кілька років, сьогодні повторилося те небо, сухий листочок залетів у мою оселю через вікно. На сусідньому будинку пусто, лиш ходять буденні байдужі люди, закутані в теплий одяг. Приписуючи цій порі депресії, вони забули, якою насправді є осінь, якою ніжною і теплою, вона може бути, скільки болю вона проживає за свій тримісячний цикл повторного існування. Я більше ніколи його не бачила, але взяла за звичку, збирати для себе щось із осені. Бодай маленький листочок.
ID:
370791
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.10.2012 16:58:39
© дата внесення змiн: 14.10.2012 16:58:39
автор: Паперова Думка
Вкажіть причину вашої скарги
|
