жовтень трапився теплішим ніж зазвичай
і в ньому клубочиться зграйка прощань із червнем.
вона вперто це місто щодня вивчає
немов переступить невдовзі
чи здасть екстерном.
усі щоденники в шафі лише важливішають,
сукні вечірні вмирають там стосами.
він вчить самостійно приймати рішення
і бути для інших украй дорослою.
він тішиться гострою в ній необхідністю,
купує щотижня іграшки
й лаштує старанно дім.
з ним можна вмерти від надлишку ніжності,
накриваючись пледом на двох
безнадійно одним.
він знає, що їй потрібно
і тисне щосили фреші,
щоранку цілуючи цупко її чоло.
і їй виривається подумки:
"Боже, ти ж стежив,
то як до такого усе це дійшло?"
і хтось зі стіни поправляє на лобі терен,
знаючи, що колись їй хотілось жовтня.
дівчинка певна -
в землі непотрібні зерна
і відбирає у осені їх сьогодні.
він усміхається якось занадто мудро,
каже, що час ще покличе і він прийде.
трохи бентежно, від себе нестерпно нудить:
"Боже, ти ж бачив,
чому не спинив людей?"
дівчинка спить, сниться його турбота,
тільки б прокинутись й випити свіжий сік.
пледом холодним стискає манірний жовтень,
прагне повернень того, хто назавжди зник.
спасибі 
