Мої рукописи. Такі вже дитячо-юнацькі…
Колись був той час – з’явились зненацька.
То моє раннє очманіле диво,
Яке жило, живе і… буде «жѝво»!
Хоча, не так, як інші стрибунці «колізій»
Між мною і думками. Різних «шизій».
Тоді… тоді! Такі яскраві, як зіркѝ
Для мене, вбогого душею, сіромаху,
Який не рвав об них тонку «бумагу»,
І не проколював на них діркѝ.
А зараз посмішка. Таки гортаю:
Мо’ там банальність. Там – витаю,
А там тихенько-тихо «не страждаю».
Такі маленькі. Наче діти.
Вони мої – пахучі квіти.
Як кажуть – первістки. І я скажу:
То мій фундамент. Ранній. «Докритичний».
Хоч він колись (і зараз), так, – незвичний.
Та все ж – безцінний «самородок» багажу!
