І все як завжди-затуманений шлях...
Потрібно іти,не зважати на страх.
Не чекати когось,бо ніхто не прийде,
Цю дорогу забуту ніхто не знайде,
Твої сльози ніхто не відчує на смак
І ніхто не покаже підказку,чи знак.
Я боюсь заблукати,з дороги зійти,
Загубити себе,загубити думки,
Загубити слова,що лунали колись,
Я не хочу іти,час швидкий,зупинись!
Я сама не пройду заміноване поле,
Не підкорю ніколи розгніване море.
Так потрібно торкатись чиєїсь руки,
Щоб хтось мене знав,знав мої думки,
Щоб торкався хтось мого волосся
І казав,що ми не здамося!
І разом пройти затуманений шлях,
Щоб душа не старіла,а тіло-це прах!
Коли сивина голови вже торкнеться,
Чи буде хтось,хто мене не зречеться?
І буде торкатися мого волосся...
Не такого красивого,як спіле колосся,
Вдивлятись у зморшки навколо очей,
Чекати мрійливих,безсонних ночей.
Чи є хтось у світі,хто в цю ніч не спить?
Іде моїм шляхом,іде і мовчить...
Чи зустрінемось ми,чи пройдемо його,
Чи ніч забере нас в туманне житло.
якось воно буде. Ше такого не було, шоб нічо не було
Miss Devil відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
та буде,буде)я це ще давно написала,просто сьогодні опублікувала тут.Я пишу,коли вже дуууже накипіло,чи сталось щось,тому вірші получаються трошки мрачнуваті і драматичні)
якось воно буде. Ше такого не було, шоб нічо не було
