Здається, вже нічого не боюся.
Відпалилась*, як сталь в прокатнім стані.
І не спіткнуся раптом. Не втомлюся
Шукати шлях в липучому тумані.
Не буде болю. Плакати не стану
Тому, хто сліз моїх не буде вартий.
А хто заслужить, вистачить талану
Мене не довести до сліз (лиш жартом).
Всміхатися я буду, хай скрізь сльози.
І в посмішку ж закохуватись можна!
Я запишу собі потрібності прогнози,
Та й заховаю меч свій в срібні ножни.
За себе не боюся, я вже сильна.
Та в мене є кого ще захищати.
За них молюся ревно, щохвилини.
Бо я – дочка, і друг, і жінка, й мати.
*Відпалом називають нагрівання до високих температур,
видержування і повільне охолодження разом з піччю.
За себе не боюся, я вже сильна.
Та в мене є кого ще захищати.
За них молюся ревно, щохвилини.
Бо я – дочка, і друг, і жінка, й мати-чудові слова,життєстверджуючі! Саме в цьому і є наше покликання. Не просто сміятися крізь сльози,але й у відчай падати-не вихід.Молодчинка!
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
це я - про всіх нас, знаю я вас вже всіх, молодчинок гарнюніх і сильних
і будемо сміятися з будь-чого
Не втомлюйся, не спотикайся,
Шукай свій шлях в липучому тумані.
Кохання липтиме - його ти не цурайся,
Прилипне посмішка - то поділися з нами!
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та вже всміхнулась - посмішка - найширша,
яка вже може бути на обличчі.
Дарую всім, кого вона торкнулась.
А ширш - не можу, ширше вже не личить.
А поки - насмішу трохи